Кроки відразу стихли. Нерви Ченя напружені вкрай — грюкнуло вікно. Потім знову… тиша.
Під тягарем цієї гнітючої тиші, наче видавлені, з’являються на зблідлих щоках Ченя краплі холодного липкого поту. Тремтячими руками він намацує дверну ручку. Натискає на неї, але двері замкнено.
Тієї ж миті за дверима падає чи то гребінець, чи то шпилька. Та хоч як Чень напружує слух, він чомусь не чує, щоб річ, яка впала, підібрали.
Усі ці звуки уражають серце Ченя. Тремтячи й увесь перетворившись на слух, він припадає до дверей. Збудження сягає межі — це видно з божевільного виразу його очей.
Минає декілька тяжких секунд — за дверима чуються зітхання. Потім хтось тихо вкладається в ліжко.
Якби це тривало ще хоча б хвилину, Чень, мабуть, знепритомнів би. Але тут, наче йому даровано було зверху прозріння, він побачив тонкий, ніби павутина, промінь світла, що просотався з-за дверей. Чень став навколішки і крізь замкову щілину заглянув до кімнати.
Очам його відкрилася картина, проклята на віки вічні.
Сховавши до внутрішньої кишені піджака фото Фусако, секретар Іманісі тихо підвівся з дивана. І звично, не видавши ні звуку, пройшов до приймальні, що поринула в темряву.
Клацнув вимикач. Настільна лампа освітила Іманісі, що сидів за друкарською машинкою, — як йому вдалося влаштуватись тут так непомітно?
Пальці Іманісі швидко забігали по клавішах. І водночас машинка, вистукуючи безперервний дріб, почала ковтати папір, заповнюючи його рядками ієрогліфів.
«З повагою вітаю Вас. Навряд чи є необхідність знову повідомляти Вам про те, що дружина не зберігає Вам вірність. Але через занадто велику любов до неї Ви…»
У ці хвилини лице Іманісі перетворилося на маску ненависті.
Двері до спальні Ченя впали. Все в ній залишалось, як було, — і ліжко, і запона, й умивальник, і світло електричної лампи, що заливало її, тільки двері впали.
Заклякнувши в кутку кімнати, Чень Цай дивився на двох людей, які розпласталися біля ліжка. Однією з них була Фусако… Або, ліпше сказати, «щось», яке ще нещодавно було Фусако, це «щось» із розпухлим, посинілим обличчям і язиком, який вивалився з рота, примружившись, дивилося в стелю. Другим був Чень Цай. Точна копія Чень Цая, що стояв у кутку кімнати. Навалившись на Фусако, він занурив у її горло пальці так глибоко, що навіть нігтів не було видно. А голова його, мертва чи жива — не розібрати, — лежала на її оголених грудях.
Після мовчання, що тривало деякий час, Чень Цай, той, що лежав на підлозі, важко дихаючи, повільно підняв з підлоги своє громіздке тіло. Але зразу ж упав на стілець, який стояв поблизу.
Тоді Чень Цай, той, що причаївся в кутку, тихо відірвався від стіни й підійшов до того «чогось», яким раніше була Фусако. З безмежною тугою дивився він на розпухле, посиніле обличчя дружини.
Тільки-но Чень Цай, який сидів на стільці, помітив, що, крім нього, в кімнаті перебуває ще хтось, він, як божевільний, підхопився. У його лиці… в його налитих кров’ю очах блиснула жага вбивства. Та одного погляду на чоловіка, який стояв перед ним, виявилося досить, аби жага вбивства миттю змінилася невимовним жахом.
— Ти хто? — запитав він, задихаючись, завмерши біля свого стільця.
— Той, хто нещодавно йшов сосновим гаєм… той, хто пробрався сюди через задню хвіртку… той, хто стояв біля вікна, дивлячись у сад… той, хто мою дружину… мою Фусако… — Несподівано він осікся й заволав хрипким голосом: — Ти, саме ти! А ти хто?
Другий Чень Цай нічого не відповів. Тільки підвів очі й сумно дивився на Чень Цая, що стояв перед ним. І раптом, наче пронизаний його поглядом, зло витріщаючи очі, почав повільно відходити до стіни. А губи його продовжували беззвучно шепотіти: «Ти хто?»
І цей другий Чень Цай, ставши навколішки перед «чимось», яким раніше була Фусако, заходився ніжно гладити її тонку шию. Потім доторкнувся губами до слідів безжальних пальців, які виднілися на шиї.
У залитій яскравим електричним світлом кімнаті, де було, здавалося, тихіше, ніж у могилі, раптом почулися тихі уривчасті ридання. І обидва Чень Цаї, і той, що стояв біля стіни, і той, що стояв навколішках, опустивши лице в долоні…
Кінофільм «Тінь» закінчився. Поряд зі мною в ложі сиділа жінка.
— Фільм уже закінчився?
Жінка сумно на мене подивилась. І я згадав очі Фусако з «Тіні».
— Який фільм?
— Який ми щойно бачили. «Тінь».
Жінка мовчки простягла мені програму, що лежала в неї на колінах. Та хоч як я шукав, фільм «Тінь» у ній не значився.