Яньке-вень, забувши про все на світі, довго стояв перед картиною. І чим більше він дивився на неї, тим більше переживав побожну шанобливість.
— Ну як? Сподобалася вам картина? — Господар, усміхаючись, скоса глянув на гостя.
— Написано пензлем генія! Недаремно вчитель Юань-цзай так розхвалював її, він анітрохи не перебільшив, скоріше навпаки. Все, що я бачив досі, видається мені посереднім у порівнянні з цією картиною.
Навіть кажучи це, гість ні на мить не відривав од картини очей.
— Он як? Значить, ви вважаєте, що це і насправді такий шедевр?
Тут уперше Яньке-вень перевів здивований погляд на господаря:
— А чому вам здається це дивним?
— Та ні, не те щоб дивним, але бачите… — Чжан чомусь зніяковів, і лице його почервоніло, зовсім як у юної діви. Та скоро, опанувавши себе, він сумно всміхнувся і, боязко поглядаючи на сувій, що висів на стіні, вів далі: — Бачите, коли я дивлюся на цю картину, мені завжди здається, що я бачу сон, хоча очі мої широко розплющені. Ці осінні гори дійсно прекрасні. Але чомусь я не можу позбутися болісних сумнівів. Чи не я один бачу цю красу? Можливо, для інших це звичайнісінький посередній сувій? Не знаю, звідки у мене такі думки — чи то просто розігралась уява, чи то ця картина занадто гарна для нашого світу. Так чи інакше, в мене завжди було доволі дивне відчуття щодо неї, тому й ваші похвали не залишили мене байдужим.
Тоді Яньке-вень не надав словам Чжана особливого значення. І не тільки тому, що був цілковито зосереджений на картині. Просто йому здалося, що за всім цим невиразним просторікуванням Чжан хоче приховати свою необізнаність.
Невдовзі Яньке-вень покинув дім Чжана, це дивне житло, яке несло на собі печать запустіння.
Але вражаючої краси сувій не виходив у нього з голови. Адже Яньке-вень прийняв світильник канону від Да-чі, звичайно ж, він готовий був віддати за цей сувій усе на світі. До того ж він був колекціонером. У його домі зберігалося чимало шедеврів туші, та навіть пейзаж «Сніг на північному схилі гори» пензля Лі Ін-цю, за який він колись оддав двадцять і золота, за натхненністю поступався «Осіннім горам». Тому Яньке-вень згоряв од бажання поповнити свою колекцію цим дивовижним Хуан І-феном.
Увесь час, поки Яньке-вень був у Жуньчжоу, він раз у раз посилав слугу в дім Чжана з проханням продати йому картину. Та Чжан ні за що не погоджувався. За словами посланця, цей блідий чоловік незмінно говорив таке:
— Якщо вже так припала до душі вчителю ця картина, я готовий йому позичити її на певний час. Але зовсім розлучитися з нею не можу. Прошу вибачити мені.
Така відповідь лише роздосадувала Яньке-веня, що горів бажанням зробити картину своєю власністю. Який сенс брати картину на певний час, не ліпше зачекати, можливо, коли-небудь вона все-таки потрапить до нього в руки. Натхнений цією надією, Яньке-вень врешті-решт поїхав із Жуньчжоу без картини.
Через рік він знову опинився в Жуньчжоу й вирішив навідатися до Чжана. Там усе було, як і раніше: все той же плющ звисав з огорожі, та ж сама трава глушила сад. Слуга, який вийшов до гостя, повідомив, що господаря немає вдома. Яньке-вень почав прохати хоча б показати йому сувій, позаяк уже неможливо зустрітись із Чжаном. Та хоч як він прохав, слуга навідріз відмовлявся пустити гостя в дім за відсутності господаря. Більш того, врешті-решт він перестав відповідати й пішов, залишивши ворота зачиненими. Що було робити? Думаючи про картину, сховану десь у глибині цієї занедбаної оселі, Яньке-вень засмучено побрів ні з чим.
Через деякий час Яньке-вень знову зустрівся з учителем Юань-цзаєм, і той повідомив йому, що в домі Чжана зберігаються не тільки «Осінні гори» Да-чі, але ще й такі шедеври, як «Дощової ночі зупиняюся на ночівлю» та «До свого ювілею» Шень Ші-тяня.
— Минулого разу я забув вам про це сказати. Ці дві картини такі ж дивовижі в саду живопису, як і «Осінні гори». Я вам напишу ще одного листа, неодмінно подивіться й на них також.