Яньке-вень негайно відправив посланця в дім Чжана. Окрім особистого листа Юань-цзая, посланець мав при собі ще й мішечок грошей, аби викупити всі три картини. Одначе Чжан ні за що не хотів розлучатися з Хуан І-феном. Врешті-решт Яньке-веню довелося погодитися з думкою, що «Осінні гори» ніколи не будуть належати йому.
Тут Ван Ші-ґу замовк.
— Цю історію мені розповів колись сам учитель Яньке.
— Значить, він принаймні напевно бачив «Осінні гори»? — Юнь Нань-тянь, погладжуючи бороду, запитливо дивився на Ван Ші-ґу.
— Учитель говорить, що бачив. Але напевно чи ні, цього ніхто не може зрозуміти.
— Одначе, судячи з того, що ви тільки-но розповіли…
— Спершу послухайте, що було далі. Коли ви почуєте цю історію до кінця, у вас може скластись інша думка.
І Ван Ші-ґу, забувши про час, із натхненням продовжив свою розповідь.
Яньке-вень уперше розповів мені цю історію років через п’ятдесят по тому, як бачив «Осінні гори», п’ятдесят разів зірки вершили свій шлях небом, п’ятдесят разів на землю лягав іній. За цей час помер учитель Юань-цзай, та й у домі Чжана змінилися вже три покоління. Хто знає, в чиєму домі зберігається тепер сувій Хуан І-фена? Та чи й зберігається взагалі або його втрачено, як коштовний панцир черепахи та нефрит? Розповівши з усіма подробицями дивовижну історію картини Хуан І-фена, Яньке-вень скрушно додав:
— Той сувій Хуан І-фена рідний брат танцю з мечами Ґуньсунь Да-няня. Нібито є і туш, і пензель, але ні того ні іншого не видно. Від картини до тебе безпосередньо передається биття душі. Точнісінько так, як бачиш політ дракона, та не помічаєш ні людини, ні меча.
Сталося так, що приблизно через місяць після цієї розмови я, ваблений теплим весняним вітерцем, зібрався сам у подорож південними провінціями. Коли я повідомив про те Яньке-веню, він сказав:
— Це чудова нагода, якою гріх не скористатися. Постарайтеся знайти й побачити «Осінні гори». Їх нове явлення світові буде надзвичайно радісною подією в саду живопису.
Позаяк я і сам бажав того ж, я відразу ж попрохав учителя написати листа. Але дорога вела мене то в одне, то в інше місце, і я довго не міг вибрати часу, щоб навідатись у дім Чжана в Жуньчжоу. Вже почали кувати зозулі, а я все блукав з листом учителя в рукаві, а до «Осінніх гір» так і не добувся.
Тут до мене дійшли чутки, що нащадок однієї аристократичної родини на прізвище Ван придбав «Осінні гори». Протягом своїх мандрів я багатьом показував листа Яньке-веня, — очевидно, серед них були і знайомі цього Вана. Вони ж бо й повідомили йому, що в домі Чжана зберігається сувій Хуан І-фена. Якщо вірити чуткам, то, отримавши листа від Вана, внук Чжана відразу ж з’явився в його дім і разом з родинними триніжками та зразками каліграфії вручив йому «Осінні гори» Да-чі. Зрозуміла річ, Ван не тямився від радості, всадовив онука Чжана на почесне місце, покликав наложницю, щоб прислуговувала гостю, насолоджував його слух музикою, влаштував пишний бенкет, а потім іще й подарував йому тисячу золотих монет. Я ледве не застрибав од радості. Скільки всього сталося за ці п’ятдесят років, а сувій Да-чі був цілий і неушкоджений. До того ж він потрапив у руки Вану, з яким я був особисто знайомий. Хоч як старався Яньке-вень іще раз побачити сувій, усі його спроби незмінно завершувалися невдачею, можна було подумати навіть, що він накликав на себе гнів злих духів. І ось ця картина сама собою, ніби міраж, знову постала перед нами, причому Вану не довелося й пальцем поворухнути, щоб дістати її. Що тут можна сказати? Тільки одне — сталося те, що було передбачено Небесами. Ясна річ, я негайно вирушив до Вана в Цзіньчан, аби подивитися на «Осінні гори».
Я досі чудово пам’ятаю півонії, що гордовито цвіли в саду Вана за прикрашеними коштовним камінням поручнями. Стояв безвітряний літній день. Побачивши Вана, я мимоволі розсміявся, не встигнувши навіть завершити церемоніального поклону:
— Значить, «Осінні гори» вже тут, у цьому домі? А скількох душевних страждань коштувала ця картина вчителю Яньке! Але тепер-то він зрештою заспокоїться. Який же я радий за нього!
Ван самовдоволено посміхнувся:
— Сьогодні сюди мають завітати вчитель Яньке та вчитель Лянь-чжоу. Але ви прийшли першим, тому почнемо з вас.
І Ван розпорядився, щоб сувій негайно повісили на стіну. На березі водяного потоку — село під покровом ясно-червоного листя, пасмо білих хмар, які нависли над ущелиною, а над усім цим синява багатошарових вершин, що ширмою затуляють небо… Словом, перед моїми очима виник світ, створений старим Да-чі, і світ цей був, мабуть, досконалішим і чудеснішим, аніж реальний. Не тямлячи себе від радості, я так і впивався поглядом у картину, що висіла на стіні.