— Та все ж той дивний осінній пейзаж вельми чітко закарбувався в душі вчителя Яньке. Та й у вашій душі також…
— Мені здається, що я й зараз живо бачу й синьо-зелені тони гір, і кіновар червоного листя.
— А коли так, навіть якщо цієї картини й не існує, чи варто за тим журитися?
Тут великі художники Юань і Ван, церемонно склавши долоні, посміхнулись.
Посмішка богів
Весняного вечора падре Орґантіно самотою, волочачи довгі поли сутани, прогулювався в саду храму Намбандзі.
У саду між соснами та кипарисовиками були посаджені троянди, маслини, лавр та інші європейські рослини. Від троянд, які розгорталися в слабкому місячному світлі, що струмувало між деревами, розпливався солодкуватий аромат. Це надавало саду якоїсь зовсім не японської чарівності.
Самотньо походжаючи доріжками, всипаними червоним піском, Орґантіно поринув у спогади. Головний храм у Римі, гавань Лісабона, звуки рабейки, смак мигдалю, псалом «Господь, свічадо нашої душі» — такі спогади викликали в душі цього рудуватого монаха тугу за батьківщиною. Щоб розігнати тугу, він почав прикликати ім’я деусу. Але туга не проходила, мало того, відчуття пригніченості ставало все важчим.
«У цій країні природа красива, — нагадував собі Орґантіно. — У цій країні природа красива. Клімат м’який тут. Жителі… та чи не ліпше негри, ніж оці широколиці коротуни? Однак і в їхній вдачі є щось привабливе. Та й віруючих останнім часом набралося десятки тисяч. Навіть у цій столиці височіє такий дивовижний храм. Виходить, що жити тут нехай і не зовсім приємно, але й не так уже неприємно? Однак я раз у раз впадаю в смуток. Мені хочеться повернутись до Лісабона, мені хочеться звідси поїхати. Тільки лише через тугу за батьківщиною? Ні, не тільки до Лісабона, — якби я мав можливість покинути цю країну, я поїхав би куди завгодно: до Китаю, до Сіаму, в Індію… Значить, не тільки туга за батьківщиною — причина мого смутку. Мені хочеться одного — якомога швидше втекти звідси… Але… але в цій країні природа красива. І клімат м’який…»
Орґантіно зітхнув. У цей час його погляд упав на мох, який виднівся між деревами. І він підняв квітку сакури, що біліла серед моху. Сакура! Орґантіно майже злякано вдивлявся в напівтемні просвіти між деревами. Там між кількома віялолистими пальмами, як туман, біліли квіти плакучої сакури.
— Боже нас борони!
Орґантіно готовий був захистити себе хрестом. На мить плакуча сакура, що цвіла в темряві, здалася його очам страшною. Страшною… ні, скоріше ця сакура стривожила його, буцім перед ним постала сама Японія. Та він одразу ж зрозумів, що в цьому немає нічого дивного, що це звичайна вишня, і, присоромлено посміхнувшись, стомленою ходою тихенько побрів стежкою.
Через півгодини він у головному вівтарі храму Намбандзі молився деусу. Там було порожньо, тільки з купола звішувалося панікадило. При світлі панікадила на стінній фресці святий Михайло та диявол билися через труп Мойсея. Але не тільки величний архангел, а й розлютований диявол цього вечора, можливо, через тьмяне світло, здавалися красивішими, ніж зазвичай. А можливо, так здавалося через струмені аромату свіжих троянд і верболозу. Стоячи за вівтарем на колінах зі схиленою головою, Орґантіно палко молився:
«Милосердний, всемилостивий Боже! Відтоді як я покинув Лісабон, усе моє життя присвячено тобі. Хоч би з якими труднощами зустрічаючись, я неухильно йшов уперед заради того, щоб засяяв святий хрест. Звичайно, це вдалося не лише завдяки самим моїм зусиллям. Усе здійснюється милістю Всевишнього, твоєю милістю. Але живучи тут, в Японії, я потроху почав розуміти, якою важкою є моя місія. В цій країні, і в горах її, і в лісах, і в містах, де рядами стоять будинки, — скрізь притаїлася якась дивна сила. Й вона спрокволу противиться моїй місії. Якби не це, я не впадав би в безпричинний смуток. А що це за сила, я не розумію. Та хай там як, ця сила, ніби підземне джерело, розливається по всій країні. Розтрощи цю силу, о милосердний, всемилостивий Боже! Не знаю, можливо, японці, погрузнувши в хибній вірі, ніколи не уздрять величі парайсо. Через це я мукою мучуся стільки днів. Пошли своєму слузі Орґантіно мужність і терпіння…»
Цієї хвилини Орґантіно почулося, буцім заспівав півень. Не звертаючи уваги, він продовжував молитву:
«Аби виконати свою місію, я мушу боротися із силою, що притаїлася в горах і ріках цієї країни, можливо, з невидимими людським очам духами. Ти колись кинув на дно Червоного моря полчища єгиптян. Сила духів цієї країни не менша за силу єгипетських полчищ. Благаю тебе, надай і мені, як колись надав давньому пророку, допомогу в боротьбі з цими…»