Раптом слова молитви на його вустах завмерли. Біля самісінького вівтаря розлігся гучний спів півня. Орґантіно, дивуючись, озирнувся навколо. І що ж — за його спиною на вівтарі, звісивши білий хвіст і випнувши груди, півень, мовби настав ранок, іще раз видав переможний клич.
Орґантіно підхопився з колін і, поквапно розпростерши рукави сутани, старався прогнати птаха. Але, двічі-тричі тупнувши ногою й вигукнувши «господи!», знову розгублено завмер. Напівтемний храм заповнили незліченні півні, що взялися невідомо звідки. Вони то злітали, то бігали туди й назад, і скрізь, скільки сягало око, розстилалося море півнячих гребенів.
— Борони нас Боже!
Він знову хотів перехреститися. Та його рука, ніби стиснута щипцями, не рухалася. Тим часом вівтар, ніби від смолоскипів, осяявся червонуватим світлом. В міру того як світло розгорялося, Орґантіно, задихаючись, почав розрізняти людські постаті, що невиразно вимальовувалися.
Постаті швидко набували чітких обрисів. Це був натовп чоловіків і жінок незвичного вигляду, з нанизаною на нитку яшмою навколо шиї; вони сміялися й веселилися. Коли постаті зробилися видними цілком виразно, незліченні півні, зібравшись у вівтарі, заспівали ще гучніше. Разом з тим стіна вівтаря — стіна, де намальована була фреска зі святим Михайлом, — як туман, розчинилася в нічній темряві. Й потім…
Японська вакханалія розгорнулася перед очима обімлілого Орґантіно, мовби міраж. Він бачив, як при світлі вогнища японці в старовинній одежі, усівшись колом, наливали одне одному чарки саке. В середині кола на великім перевернутім цебрі шалено танцювала жінка, така статна, яку він в Японії ще не зустрічав. Він бачив, як за цебром високо тримав на гілках, певно, вирваної з корінням ейрії чи то коштовний камінь, чи то дзеркало богатирський на вигляд чоловік. Навкруги, зіштовхуючись один з одним крилами та гребенями, весь час весело співали незліченні півні. А ще далі… Орґантіно не повірив власним очам — іще далі, ніби затуляючи вхід до грота, височіла могутня скеля.
Жінка на цебрі без упину танцювала. Виноградна лоза, що охоплювала її волосся, розвівалась у повітрі. Яшмове намисто на шиї брязкало, наче сипався град. Гілкою низькорослого бамбука в руці вона розмахувала, здіймаючи вітер. А її оголені груди! Сяючі груди, що вирізнялись у червоному світлі смолоскипів, здавалися Орґантіно нічим іншим, як утіленням самої чутливості. Молячись деусу, він палко хотів одвернутись. Але тіло його, ніби сковане якоюсь проклятою силою, не могло поворухнутись.
Тим часом на примарних людей раптом опустилася тиша. Жінка на цебрі, ніби опам’ятавшись, перестала танцювати. Навіть півні миттю затихли з витягнутими шиями. І в тиші звідкілясь почувся прекрасний жіночий голос:
— Якщо я буду тут, в ув’язненні, хіба світ не залишиться зануреним у морок? А схоже, що боги саме цьому радіють і через це веселяться.
Коли голос затих у темряві, жінка, що стояла на цебрі, окинувши поглядом присутніх, несподівано м’яко відповіла:
— Вони радіють, тому що з’явився новий бог, сильніший за тебе.
«Цей новий бог — чи не деусу це?» — Натхнений такою думкою, Орґантіно з цікавістю спрямував погляд на примарне видіння, яке так загадково змінювалось.
Деякий час панувало мовчання. Та раптом півні враз голосно заспівали, а скеля у глибині, що вирізнялася в нічному тумані, поволі розсунулася. І з розпадини, заливаючи все навколо, хлюпнуло якесь дивовижне світло.
Орґантіно хотів крикнути. Але язик не слухався. Орґантіно хотів тікати. Але ноги не рухалися. Він відчував, що від сильного світла у нього паморочиться в голові. І чув, як при цьому світлі в небі лунають тріумфуючі вигуки натовпу:
— Охірумемуті! Охірумемуті! Охірумемуті!
— Нового бога нема! Нового бога нема!
— Хто стає проти тебе, той згине!
— Дивіться, як зникає пітьма!
— Повсюди, куди глянеш, — твої гори, твої ліси, твої міста, твої моря!
— Нема ніяких нових богів! Усі твої слуги.
— Охірумемуті! Охірумемуті! Охірумемуті!
При цих вигуках Орґантіно в холодному поту, щось простогнавши, упав на підлогу.
Цієї ж ночі, близько третьої варти, Орґантіно прийшов до тями. У його вухах буцім іще лунали вигуки богів. Але коли він озирнувся, в мертвотно-тихому боковому вівтарі панікадило, що звисало з купола, як і раніше освітлювало нечітко видну фреску. Орґантіно зі стогонами підвівся й одійшов од вівтаря. Що означало видіння, що явилося йому, він не міг зрозуміти. Але в тому, що видіння йому явив не деусу, він був упевнений.