— Боротися з духами цієї країни…
Йдучи, він мимоволі стиха говорив сам до себе:
— Боротися з духами цієї країни важче, ніж я гадав. Зумію я здобути перемогу чи зазнаю поразки…
Цієї ж миті до вух його долинув шепіт:
— Ти зазнаєш поразки!
Орґантіно з острахом утупив погляд туди, звідки долинув шепіт. Але там, як і раніше, крім троянд і верболозу, нічого й нікого не було видно.
Наступного дня ввечері Орґантіно знову прогулювався в саду храму Намбандзі. В його блакитних очах світилася радість. Тому що цього дня до лав віруючих вступило декілька японських самураїв.
Маслини й лаври тихо височіли в темряві. Тишу порушувало тільки лопотіння крил храмових голубів, які поверталися додому. Пахощі троянд, вологий пісок — усе було мирно, як у ті давні сутінки, коли крилаті ангели, «побачивши красу дочок людських», спустилися, щоб узяти собі дружину.
«При світлі хреста брудним японським духам, видно, не здобути перемоги. Одначе вчорашнє видіння? Що ж, це всього лише видіння. Хіба святого Антонія диявол не спокушав такими видіннями? Як доказ моєї правоти сьогодні з’явилося декілька нових віруючих. Незабаром і в цій країні повсюди буде споруджено Господні храми».
Із такими думками Орґантіно крокував доріжками, посипаними червоним піском. І раптом ззаду хтось тихенько вдарив його по плечу. Орґантіно зразу оглянувся. Та побачив лиш те, як по молодому листю слабко розливається місячне світло.
— Боже нас борони!
Пробурмотівши так, Орґантіно повільно пішов далі. І раптом поряд з ним невиразно, ніби привид, вимальовуючись у півтемряві, закрокував старий з разком яшми на шиї.
— Хто ти такий?
Вражений Орґантіно мимоволі зупинився.
— Хто я — чи не однаково? Один із духів цієї країни, — усміхаючись, приязно відповів старий. — Пройдімося разом. Я хочу трохи побесідувати з тобою.
Орґантіно перехрестився. Та старий не виявив при цьому ніякого страху.
— Я не злий дух. Подивися на цю яшму, на цей меч. Якби його було загартовано на пекельному вогні, він не був би таким світлим і чистим. Перестань промовляти закляття.
Орґантіно хочеш не хочеш, схрестивши руки, мимохіть пішов поряд зі старим.
— Ти з’явився, щоб поширити віру в небесного царя? — спокійно заговорив старий. — Можливо, це не кепська справа. Та навіть якщо деусу прийде до цієї країни, врешті-решт його буде переможено.
— Деусу — всемогутній Господь, деусу… — почав було Орґантіно, але раптом, опам’ятавшись, перейшов на більш ввічливий тон, яким зазвичай розмовляв з віруючими цієї країни. — Я гадаю, над деусу ніхто не може здобути перемогу.
— Але треба рахуватися з дійсністю. Послухай. Здалеку до нашої країни прийшов не тільки деусу. Із Китаю сюди прийшли Конфуцій, Менцзи, Чжуанцзи, та й скільки ще інших мудреців. Але ж у той час наша країна тільки народилася. Мудреці Китаю, крім учення дао, принесли шовки із країни У, яшму із країни Цінь і багато інших речей. Вони принесли щось більш благородне й чудесне, ніж яшма, — ієрогліфи. Та хіба завдяки цьому Китай зміг підкорити нас? Подивися, приміром, на ієрогліфи. Адже не ієрогліфи підкорили нас, а ми підкорили собі ієрогліфи. Серед здавна відомих наших древніх співвітчизників був поет Какіномото Хітомаро. Створена ним пісня «Танабата» збереглася в нашій країні досі. Прочитай її. Пастуха та простої ткалі там не знайдеш. Оспівані там закохані — це зірки Волопас і Ткаля. У них біля узголів’я дзюрчала Небесна ріка, як дзюрчать ріки нашої країни. Це не був шум хвиль Чумацького Шляху, схожого на ріки Хуанхе або Янцзи-цзян. Але я мушу розповісти тобі не про пісню, а про ієрогліфи. Щоб записати ці пісні, Хітомаро застосував ієрогліфи. Не стільки заради їх змісту, скільки заради їх звучання. Та коли було введено знак «човен», «фуне» завжди залишалося «фуне». А то наша мова могла б стати китайською. Тут діяв не стільки Хітомаро, скільки сила богів нашої країни, що охороняла його душу. Мудреці Китаю привезли до нашої країни також мистецтво каліграфічного письма. Кукай, Косей, Дофу, Сарі — я постійно навідувався до них таємно від людей. Зразком для них зазвичай слугувала китайська каліграфія. Однак їхній пензель завжди народжував нову красу. Їхні знаки якось непомітно стали знаками не Ван Січжі та Чжу Суйляна, а японськими. Та ми здобули перемогу не тільки над ієрогліфами. Наше дихання, як морський вітер, пом’якшило навіть учення Конфуція та вчення Лао-цзи — дао. Запитай жителів цієї країни. Всі вони вірять, що, коли на судно навантажені твори Менцзи, які легко викликають у нас гнів, воно неодмінно потоне. Адже бог вітру Сінадо жодного разу ще не здійснював такої вихватки. Але в цій вірі тривожно вгадується сила, що живе в нашому народі. Чи не так?