Учора Такехіро з моєю дочкою вирушив до Вакаси. За які гріхи нам таке нещастя! Що з моєю дочкою? З долею зятя я примирилась, але тривога за дочку не дає мені спокою. Я, стара, благаю вас заради всього святого — обшукайте всі ліси та луки, тільки знайдіть мою дочку! Який лиходій цей розбійник Тадзьомару, чи як його там! Не тільки зятя, але й мою дочку… (Плаче, не спроможна сказати ні слова.)
Того чоловіка вбив я. Але жінку я не вбивав. Куди вона ділася? Цього і я також не знаю. Стривайте! Хоч скільки ви мене катували, я ж однаково не зможу сказати те, чого не знаю. До того ж, якщо вже так вийшло, я не буду виявляти легкодухість і не буду нічого приховувати.
Я зустрів цього чоловіка та його дружину вчора, десь пополудні. Від подиху вітру шовкове покривало саме розхилилося, й на мить майнуло її лице. На мить — майнуло й одразу ж знову сховалось, і, можливо, почасти через це її лице здалося мені ликом бодисатви. І я тут же вирішив, що заволодію жінкою, хоча б довелося вбити чоловіка.
Вам видається це страшним? Дурниці, вбити чоловіка — звичайна річ! Коли хочуть заволодіти жінкою, чоловіка завжди вбивають. Тільки я вбиваю мечем, що в мене за поясом, а от ви всі не застосовуєте меча, ви вбиваєте владою, грошима, а іноді просто улесливими словами. Щоправда, крові при цьому не проливається, чоловік залишається цілісінький, — і все-таки ви його вбили. І якщо подумати, чия провина тяжча — ваша чи моя, — хто знає?! (Іронічна посмішка.)
Але це не означає, що я невдоволений, якщо вдається заволодіти жінкою, не вбиваючи чоловіка. А цього разу я просто вирішив заволодіти жінкою без убивства. Тільки на проїжджій дорозі такої штуки не утнути. Тому я придумав, як заманити їх у глиб гаю.
Це виявилося неважко. Приставши до них як попутник, я почав розповідати, що напроти на горі є курган, що я його розкопав, знайшов там багато дзеркал і мечів, та закопав усе це в гаю біля гори, щоб ніхто не бачив, і що, коли знайдеться охочий, я дешево продам будь-яку річ. Чоловік потроху почав піддаватися на мої слова. І от — що б ви гадали! Страшна річ — жадібність! Не минуло й півгодини, як вони повернули свого коня і разом зі мною вирушили стежинкою до гори.
Коли ми підійшли до гаю, я сказав, що речі закопані в самісінькій хащі, та запропонував їм піти подивитися. Чоловіка мучила жадібність, і він, звичайно, не заперечував. Але жінка сказала, що вона не зійде з коня й залишиться чекати. Це з її боку було цілком розумно, позаяк вона бачила, що гай дуже густий. Усе йшло як по маслу, і я повів чоловіка в хащу, залишивши жінку саму.
На узліссі ріс лише бамбук. Але коли ми пройшли повз полтьо, почали попадатись і криптомерії. Для того, що я задумав, важко було знайти більш підходяще місце. Розсуваючи гілки, я розповідав правдоподібну історію, буцім скарби закопано під криптомерією. Слухаючи мене, чоловік поквапно йшов уперед, туди, де виднілися тонкі стовбури цих дерев. Бамбук траплявся все рідше, вже навколо стояли криптомерії, — й тут я зненацька накинувся на нього й повалив на землю. Й він одразу ж виявився прив’язаним до стовбура дерева. Мотузка? Який же розбійник буває без мотузки! Мотузка була в мене за поясом — адже вона завжди могла мені знадобитися, щоб перебратися через огорожу. Ясна річ, аби він не міг кричати, я забив йому рота опалим бамбуковим листям, і більше з ним панькатися було нічого.
Покінчивши з чоловіком, я повернувся до жінки та сказав їй, що її супутник раптово занедужав і що їй треба піти подивитися, що з ним. Нема чого й казати, що й цього разу я домігся свого. Вона зняла свого крислатого капелюха і, не віднімаючи в мене руки, пішла у глиб гаю. Та коли ми прийшли до того місця, де до дерева був прив’язаний її чоловік, ледве вона його побачила, як засунула руку за пазуху й вихопила кинджал. Ніколи ще не доводилося мені бачити такої нестримної, сміливої жінки. Якби я не був тоді насторожі, напевно дістав би удар у живіт. Од цього-то я ухилився, та вона розлючено завдавала удари абикуди. Але ж недаремно я Тадзьомару — мені зрештою вдалося, не виймаючи меча, вибити кинджал у неї з рук. А без зброї найхоробріша жінка нічого не може вдіяти. Й ось я нарешті, як і хотів, зміг оволодіти жінкою, не позбавляючи життя чоловіка.
Так, не позбавляючи життя чоловіка. Я й після цього не збирався його вбивати. Та коли я хотів ушитися з гаю, залишивши лежати заплакану жінку, вона раптом як божевільна вчепилася мені в рукав і, задихаючись, крикнула: «Або ви вмрете, або мій чоловік… хто-небудь із вас двох мусить умерти… Бути знеславленою на очах двох чоловіків гірше смерті… Один із вас мусить умерти… а я піду до того, хто залишиться живим». (Похмуре збудження.)