Тепер, коли я вам це сказав, напевно, здається, що я жорстока людина. Це вам так здається, тому що ви не бачили обличчя тієї жінки. Тому що ви не бачили її палаючих очей. Коли ж я зустрівся з нею поглядом, мене охопило бажання зробити її своєю дружиною, хоча б і грім уразив мене на місці. Зробити її своєю дружиною — тільки ця думка й була в мене в голові. Ні, це не була груба хіть, як ви гадаєте. Якби мною володіла тільки хіть, я відкинув би жінку копняком і пішов. Тоді й чоловікові не довелося б зачервонити мій меч своєю кров’ю. Але в ту мить, коли в сутіні хащі я вгледівся в лице жінки, я вирішив, що не піду звідти, поки його не вб’ю.
Однак хоча я й вирішив його вбити, але не хотів убивати його підло. Я розв’язав його і сказав: битимемося на мечах. Мотузка, що знайшли біля коріння дерева, це й була та сама, яку я тоді кинув. Чоловік із спотвореним обличчям вихопив важкого меча й одразу ж, не промовивши й слова, несамовито кинувся на мене. Чим завершився цей бій, нема чого й казати. На двадцять третьому змаху мій меч протнув його груди. На двадцять третьому змаху — прошу вас, не забудьте цього! Я досі під враженням: в усьому світі він один двадцять разів схрестив свій меч із моїм. (Весела посмішка.)
Тільки-но він упав, я із закривавленим мечем обернувся до жінки. Та — уявіть собі, її ніде не було! Я почав шукати серед дерев. Але на опалому бамбуковому листі не лишилося ніяких слідів. А коли я прислухався, то почув тільки передсмертне хрипіння в горлі у чоловіка.
Можливо, коли ми почали битися, жінка вислизнула з гаю, щоб покликати на допомогу? Щойно це спало мені на думку, я зрозумів, що йдеться про моє життя. Я взяв у вбитого меч, лук і стріли й одразу ж вибрався на ту стежку. Там так само мирно скуб траву кінь жінки. Говорити про те, що було потім, — означає даремно витрачати слова. Тільки ось що: перед в’їздом до столиці в мене вже не було того меча. От і все моє зізнання. Піддайте мене найжорстокішій карі — адже я завжди знав, що коли-небудь моїй голові доведеться стирчати на вершечку стовпа. (Зухвалий вигляд.)
Оволодівши мною, цей мужчина у синьому обернувся до мого зв’язаного чоловіка й глузливо зареготав. Як важко, напевно, було чоловікові! Та хоч як він звивався, мотузка, що обплутувала його, тільки глибше врізалася в тіло. Я мимоволі подалася до нього — ні, я тільки хотіла податись. Але той мужчина вмить копняком звалив мене на землю. Й ось тоді я побачила в очах чоловіка якийсь невимовний блиск. Невимовний… навіть тепер, згадуючи його очі, я не можу стримати в собі дрож. Не маю сили вимовити хоча б слово, чоловік вилив усю свою душу в погляді. Та його очі виражали не гнів, не страждання — в них сяяло холодне презирство до мене, ось що вони виражали! Не від копняка того мужчини, а від жаху перед цим поглядом я, не тямлячи себе, скрикнула і знепритомніла.
Коли я прийшла до тями, того мужчини в синьому вже не було. І тільки до стовбура криптомерії, як і до цього, був прив’язаний мій чоловік. Насилу підіймаючись з опалого бамбукового листя, я пильно дивилася йому в лице. Та погляд його ніскільки не змінився. Його очі, як і раніше, виражали холодне презирство й затаєну ненависть. Не знаю, як сказати, що я тоді відчула… і сором, і тугу, і гнів… Хитаючись, я підвелась і підійшла до чоловіка.
«Слухайте! Після того, що сталось, я не можу більше залишатися з вами. Я вирішила вмерти. Але… але вмрете й ви. Ви бачили мою ганьбу. Після цього я не можу залишити вас живим». Ось що я йому сказала, хоч як було це важко. І все-таки чоловік, як і раніше, дивився на мене з огидою. Стримуючи хвилювання, від якого мої груди ладні були розірватись, я почала шукати його меч. Але, мабуть, усе вкрав розбійник — не тільки меча, але навіть і лука і стріл ніде в хащі не було видно. Лише кинджал, на щастя, валявся біля моїх ніг. Я занесла кинджал і ще раз сказала чоловікові: «Тепер я позбавлю вас життя. Й одразу ж піду за вами».
Коли чоловік почув ці слова, він із зусиллям поворушив губами. Звичайно ж, голосу не було чутно, позаяк рот у нього був забитий бамбуковим листям. Але коли я подивилася на його губи, то зразу ж зрозуміла, що він сказав. Із тим же самим презирством до мене чоловік промовив одне слово: «Вбивай». Майже в нестямі я глибоко встромила кинджал у його груди під блідо-блакитним суйканом.
Здається, тут я знову знепритомніла. Коли, прийшовши до тями, я подивилася навколо, чоловік, як і до цього, зв’язаний, уже не дихав. Крізь густе гілля криптомерій, сплетене зі стовбурами бамбука, на його бліде лице впав промінь призахідного сонця. Стримуючи ридання, я розв’язала мотузку на трупі. Й потім… що сталося зі мною потім? Про це не маю сили говорити. Хоч що я робила, я не могла знайти в собі сили померти. Я підносила кинджал до горла, я намагалася втопитися в озері біля підніжжя гори, я пробувала… Та от не померла, лишилася живою, і цим не доводиться мені пишатися. (Сумна посмішка.) Може, милосердна, співчутлива богиня Каннон одвернулась од такої нікчемної істоти, як я. Та що ж мені робити, мені, що вбила свого чоловіка, збезчещеній розбійником, що мені робити? Що мені… мені… (Раптові відчайдушні ридання.)