Оволодівши дружиною, розбійник усівся поряд із нею на землю та заходився її всіляко втішати. Рот у мене, зрозуміла річ, був заткнутий. Сам я був прив’язаний до стовбура дерева. Та я весь час робив дружині знаки очима: «Не вір йому! Все, що він говорить, — брехня», — ось що я хотів дати їй зрозуміти. Але дружина, засмучено сидячи на опалому листі, не підводила очей од своїх колін. Справді, можна було подумати, що вона уважно слухає слова розбійника. Я звивався від ревнощів. А розбійник уміло вів мову, досягаючи своєї мети. Втративши чистоту, жити з чоловіком буде важко. Замість того, щоб залишатися з чоловіком, чи не краще їй піти за нього, розбійника? Адже він зважився на безчинство саме тому, що вона йому полюбилась… Ось до чого він зухвало добалакався.
Слухаючи розбійника, дружина врешті задумливо підвела обличчя. Ніколи ще я не бачив її такою красивою! Та що ж відповіла моя красуня дружина розбійникові, коли я був, зв’язаний, поряд із нею? Тепер я блукаю в небутті, та щоразу, як згадую цю її відповідь, мене палить обурення. Ось що сказала дружина: «Ну так ведіть мене куди хочете». (Тривале мовчання.)
Та не лише в цьому її провина. Через це тільки я, напевно, не мучився б так, блукаючи в темряві. Ось що сталося: дружина мов уві сні рушила за розбійником, який тримав її за руку, і вже ладна була вийти з гаю, коли раптом, смертельно збліднувши, вказала на мене, прив’язаного до дерева. «Вбийте його! Я не можу бути з вами, доки він живий!..» — вигукнула вона кілька разів, як божевільна. «Вбийте його!» — ці слова й тепер, як ураган, звіюють мене в безодню мороку. Хіба хоч коли-небудь такі мерзенні слова виходили з людських уст? Хіба хоч коли-небудь такі паскудні слова торкалися людського слуху? Хіба хоч коли-небудь… (Раптовий вибух їдкого реготу.) Почувши ці слова, навіть розбійник зблід. «Убийте його!» — кричала дружина, чіпляючись за його рукав. Пильно поглянувши на неї, розбійник не відповів ні «так», ні «ні» й раптом копняком кинув її на опале листя. (Знову вибух їдкого реготу.) Схрестивши руки на грудях, він обернувся до мене. «Що зробити з цією жінкою? Вбити чи помилувати? Для відповіді кивніть головою. Вбити». Лише за ці слова я ладен усе йому вибачити. (Знову тривале мовчання.)
Доки я вагався, дружина раптом скрикнула й кинулася бігти в глиб хащі. Розбійник у ту ж мить кинувся за нею, та, видно, не встиг схопити її навіть за рукав. Мені здалося, що все це мариться.
Коли дружина втекла, розбійник узяв мого меча, лук і стріли та в одному місці розрізав на мені мотузку. Пам’ятаю, як він пробурмотів, зникаючи з гаю: «Тепер треба подумати і про себе».
Коли він пішов, стало всюди тихо. Ні, не всюди — поряд іще чулися чиїсь ридання. Знімаючи з себе мотузку, я уважно прислóхався. І що ж? Я зрозумів, що це ридаю я сам. (Утретє тривале мовчання.)
Врешті я насилу відділив своє змучене тіло від стовбура. Переді мною блищав кинджал, упущений дружиною. Я підняв його й одним змахом устромив собі в груди. Я відчув, як до горла підступив якийсь кривавий клубок, але нічого болючого в цьому не було. Коли груди в мене похолонули, навколо стало ще тихіше. О, яка це була тиша! В цьому гірському гаю не щебетала жодна пташка. Тільки на стовбурах криптомерій і бамбука горіли смутні промені призахідного сонця. Призахідного сонця… Та й вони потроху меркли. Вже не видно стало ні дерев, ні бамбука. Й мене, розпростертого на землі, оповила глибока тиша.
Й ось тоді хтось тихенько підкрався до мене. Я хотів подивитися, хто це. Та все навколо вкрила темрява. І хтось… цей хтось невидимою рукою тихо вийняв кинджал у мене з грудей. У ту ж мить рот у мене знову наповнився кров’ю, що хлинула. Й після цього я навіки поринув у пітьму небуття.
Січень 1922 р.
Генерал