Діло було на світанку двадцять шостого грудня тридцять сьомого року Мейдзі. Загін «Білі нашивки» N-ського полку N-ської дивізії виступив з північного схилу висоти 93 для штурму додаткового форту на горі Суншушань.
Позаяк дорога тяглася під прикриттям гори, загін цього дня йшов в особливому порядку, колоною по чотири. Безумовно, коли ряди солдатів почали рухатися вперед напівтемною голою дорогою й тільки біліли в сутінках нашивки та чувся тихий стукіт кроків, — це була трагічна картина. І дійсно, зайнявши своє місце на чолі колони, командир, капітан М., із цієї хвилини зробився надзвичайно мовчазним, і лице його набрало задумливого виразу. Та солдати, попри очікування, не втратили своєї звичайної бадьорості. Цьому сприяли, по-перше, сила японського духу — «яматодамасій» і, по-друге, сила горілки.
Через деякий час загін вийшов у кам’янисту річкову долину, де з гір дув сильний вітер.
— Гей, поглянь-но назад! — звернувся рядовий першого розряду Таґуті, колишній торговець папером, до рядового першого розряду Хоріо тієї ж роти, колишнього теслі. — Дивись, усі віддають нам честь!
Рядовий Хоріо оглянувся. Дійсно, на гребені чорного пагорба, що височів за ними, на тлі зачервонілого неба, офіцери на чолі з командиром полку на прощання козиряли бійцям, які йшли на смерть.
— Ну що? Здорово? Потрапити до загону «Білі нашивки» — велика честь!
— Яка там честь! — з гіркотою сказав рядовий Хоріо, поправляючи на плечі гвинтівку. — Всі ми йдемо на смерть. От вони й кажуть, що за знак честі купимо й уб’ємо. Дешево це коштує!
— Так не можна. Так говорити — негарно перед імператором.
— Ну тебе к бісу! Гарно, негарно — чого там! За козиряння тобі в солдатській крамниці горілки либонь не дадуть.
Рядовий Таґуті промовчав; він звик до звичок приятеля, якому варто було трохи випити, щоб одразу ж почати свої цинічні жартики. Та рядовий Хоріо вперто вів далі:
— Ні, за козиряння нічого не купиш. От вони й наспівують на всі лади, мовляв, заради держави, заради імператора. Тільки все це брехня. Що, брате, хіба не правда?
Той, до кого звернувся рядовий Хоріо, був тихий єфрейтор Еґі з тієї ж роти, колишній учитель початкової школи. Одначе цього разу тихий єфрейтор чомусь одразу скипів і, здавалося, був готовий полізти в бійку. Він осатаніло кинув просто в лице підпилому Хоріо:
— Бовдуре! Йти на смерть — наш обов’зок!
У цей час загін «Білі нашивки» вже підіймався протилежним схилом річкової долини. Там безмовно зустрічали зорю шість-сім фанз, обліплених засохлою грязюкою, а над їхніми дахами громадилася холодна темно-бура гора Суншушань з ніби виписаними на ній зеленуватими складками. Пройшовши село, колона розсипалась. Солдати у повному спорядженні почали дертися стежинками й рачки повільно наближались до позицій противника.
Ясна річ, разом з іншими рачки просувався вперед і єфрейтор Еґі. «За козиряння тобі в солдатській крамниці горілки либонь не дадуть» — ці слова рядового Хоріо не виходили в нього з голови. Одначе, за натурою небалакучий, він тримав свої думки при собі. Та з тим більшою силою ці слова дратували його і в той же час викликали біль, немовби роз’ятрювали стару рану. Просуваючись рачки, як звір, підмерзлою стежинкою, він думав про війну, думав про смерть. Одначе в цих думках не було й променя світла. Навіть якщо смерть заради імператора… однаково вона прокляте страховисько. Війна… він майже не вважав війну злочином. Злочин, оскільки джерело його, на відміну від війни, в пристрастях окремих особистостей, певною мірою можна зрозуміти. Але війна — служба імператору, і більше нічого. А він — та не тільки він, дві з гаком тисячі людей з різних дивізій, зведені в загін «Білі нашивки», хочеш не хочеш мусять померти на цій великій службі.
— Прийшли! Прийшли! Ти з якого полку?
Єфрейтор Еґі подивився на всі боки. Загін дістався збірного пункту біля підніжжя Суншушань. Тут уже юрмилися солдати з різних дивізій у мундирах кольору хакі, оздоблених старомодними нашивками.
Його гукнув один із них — той, що сидів на камені під блідим сонцем і видавлював вугор на щоці.
— N-ського полку.
— Тепленьке місце!
Єфрейтор Еґі не відповів на жарт, лице в нього було похмуре.
Декілька годин по тому над позиціями піхоти зі страшенним ревом проносилися снаряди — і свої, і ворожі. На схилі гори Суншушань, яка височіла просто перед очима, наша морська артилерія із Ляцзятунь також висаджувала в повітря хмари жовтої пилюки. Щоразу, коли здіймалася така хмара пилюки, в повітрі сяяв ліловий спалах, і при денному світлі це було особливо страшно. Одначе, вичікуючи слушного моменту, двотисячний загін «Білі нашивки» не втрачав звичної бадьорості. Дійсно, щоб не бути розчавленим страхом, їм тільки й лишалося триматись якомога веселіш.