— З біса гатять!
Рядовий Хоріо глянув на небо. В цю секунду протяжне виття знову роздерло повітря просто над його головою. Хоріо мимоволі втягнув голову в плечі й звернувся до рядового Таґуті, який прикрив ніс хустинкою, щоб захиститися від хмари пилу та піску:
— Це крупнокаліберний.
Рядовий Таґуті зобразив посмішку. Й крадькома, щоб не помітив Хоріо, сховав хустинку до кишені. Це була вишита по краях хустинка, подарована йому приятелькою-ґейшею, коли він од’їжджав на фронт.
— У нього інший звук, у крупнокаліберного, — сказав Таґуті й раптом розгублено випростався. В той же час й інші солдати один за одним, буцім по нечутній команді, почали витягуватися в струнку: в супроводі кількох штаб-офіцерів до них велично підходив командувач армії генерал Н.
— Тихше! Тихше!
Обводячи поглядом позиції, генерал заговорив добре поставленим голосом:
— Тут тісно, можете не шикуватись. Із якого ви полку, загін «Білі нашивки»?
Рядовий Таґуті відчув, що погляд генерала спрямований просто на його лице. Цього було достатньо, щоб він зніяковів, ніби дівчина.
— N-ський піхотний полк.
— Он як? Ну, дій сміливо! — Генерал потиснув йому руку. Потім перевів погляд на рядового Хоріо і знову, простягаючи праву руку, повторив те ж саме: — І ти дій сміливо!
Коли генерал звернувся до нього, рядовий Хоріо виструнчився й закляк, буцім усі мускули в нього закам’яніли. Широкі плечі, великі руки, обвітрене обличчя з випнутими вилицями — усі ці його риси, принаймні в очах старого генерала, складалися в образ зразкового воїна імперії. Зупинившись перед ним, генерал із запалом вів далі:
— Отам форт, і з цього форту зараз стріляють. Сьогодні вночі ви його візьмете. А резерви за вами слідом приберуть до рук решту фортів поблизу. Значить, ви маєте бути готові кинутися на цей форт… — У голосі генерала зазвучав дещо театральний пафос. — Зрозуміли? Звичайно, по дорозі ні в якому разі не зупинятися, не стріляти. Налетіти стрімголов, буцім ваші тіла — снаряди. Прошу вас, дійте рішуче!
Генерал потиснув руку рядовому Хоріо, буцім у цьому потиску хотів передати всю значущість слова «рішуче». І пішов далі.
— Веселого мало…
Провівши поглядом генерала, рядовий Хоріо хитро підморгнув рядовому Таґуті:
— Такий дід руку потиснув!
Рядовий Таґуті криво посміхнувся. Бачачи цю посмішку, рядовий Хоріо чомусь відчув якусь незручність. І в той же час ця крива посмішка видалася йому відразливою. Тут у розмову встряв єфрейтор Еґі:
— Ну як, за потиск руки вдалося купити?
Цього разу криво посміхнувся рядовий Хоріо.
— Негарно, негарно. Нічого передражнювати.
— Як подумаєш, що тебе купили, зло бере! Я й сам готовий оддати своє життя.
У відповідь на слова єфрейтора Еґі заговорив Таґуті:
— Так, усі ми готові життя віддати за батьківщину.
— За що, не знаю, знаю тільки, що готовий оддати. Поміркуй, якщо на тебе розбійник направить револьвер, усе готовий оддати.
Брови єфрейтора Еґі похмуро зсунулись.
— Саме так я й міркую. Якщо розбійники відберуть у тебе гроші, навряд чи вони скажуть, що й життя позбавлять. А для нас одна дорога — смерть… Але якщо однаково помирати, так чи не ліпше померти достойно?
Поки Таґуті говорив, у очах іще не зовсім протверезілого рядового Хоріо з’явився вираз презирства до свого добродушного товариша. «Віддати життя — тільки й усього?» — роздумував він, замислено дивлячись у небо. І вирішив у відплату за рукостискання генерала цієї ночі зробитись, як і всі, живим снарядом…
Увечері, після восьмої, єфрейтор Еґі, в якого влучила ручна граната, вже лежав начорно обвуглений на схилі гори Суншушань. Пробравшись крізь колючий дріт, до нього, щось уривчасто вигукуючи, підбіг солдат із загону «Білі нашивки». Побачивши труп товариша, солдат поставив йому на груди ногу й раптом голосно зареготав. Цей регіт у лютому тріску рушничного вогню пролунав моторошно.
— Банзай! Хай живе Японія! Чорти здаються! Противника розбито! Хай живе N-ський полк! Банзай! Банзай!
Він кричав і кричав, потрясаючи гвинтівкою, й не звернув уваги навіть на вибух ручної гранати, що розколов морок перед його очима. При світлі вибуху виявилося, що це рядовий Хоріо, що в розпал атаки, поранений у голову, видно, збожеволів.
Четвертого травня тридцять восьмого року Мейдзі у штабі армії, розташованому в Анціньубао, після ранкового богослужіння в пам’ять загиблих воїнів вирішено було влаштувати спектакль. Під залу зайняли звичайний у китайських селах сільський театр просто неба, перед нашвидку спорудженою сценою почепили завісу, тим справа й обмежилась. А на матах задовго до призначеної години всілися солдати. Ці солдати у бруднуватих мундирах кольору хакі, з багнетами, що теліпалися біля пояса, були жалюгідними глядачами, настільки жалюгідними, що навіть називати їх глядачами здавалося насмішкою. Але тому радісні усмішки, що сяяли на їхніх обличчях, здавалися ще зворушливішими.