Офіцери штабу армії на чолі з генералом, етапна інспекція і прикомандировані до армії іноземні офіцери сиділи в ряд на стільцях позаду, на підвищенні. Хоча б через самі штабні погони та ад’ютантські аксельбанти цей ряд мав вигляд куди більш блискучий, ніж солдатські ряди. Більше, ніж сам командувач армією, сприяв би цьому блиску будь-який іноземний офіцер, якби він був хоч останнім дурнем.
Генерал і цього дня був у чудовому настрої. Бесідуючи з одним із ад’ютантів, він час від часу заглядав у програму, і в очах його весь час, як сонячне світло, жевріла привітна посмішка.
Нарешті настала призначена година. За вміло розфарбованою завісою, на якій було зображено квітучі вишні й схід сонця, декілька разів глухо вдарили в калатала. І зараз же рука поручика-розпорядника відсмикнула завісу.
Сцена зображувала кімнату в японському домі. Складені в кутку мішки з рисом давали зрозуміти, що це рисова крамниця. До кімнати ввійшов господар крамниці у фартуху, плеснув у долоні, крикнув: «Ей, О-Набе! Ей, О-Набе!» — і на поклик з’явилася служниця, вища на зріст, аніж він сам, у зачісці ітьоґаесі. Потім — потім одразу ж почалася дія п’єси, зміст якої не варто й розповідати.
Щоразу, коли хто-небудь із акторів пускав грубий жарт, у рядах глядачів, які сиділи на матах, здіймався регіт. Навіть офіцери, що сиділи позаду, й ті майже всі посміхались. Виконавці, видно, заохочувані реготом, громадили одну комічну вихватку на іншу. Врешті-решт господар у фундосі заходився боротися зі служницею, в якої була пов’язка на стегнах.
Регіт посилився. Один капітан з етапної інспекції ледве не зааплодував, дивлячись цю сцену. І ось цієї самої хвилини раптом гучний гнівний голос розлігся над людьми, що заходилися реготом, як свист бича.
— Неподобство! Дати завісу! Завісу!
Голос належав генералу. Поклавши руки в рукавичках на товсте руків’я шаблі, він грізно дивився на сцену.
Поручик-розпорядник, згідно з наказом, поквапливо опустив завісу перед носом приголомшених акторів. Глядачі на матах завмерли; не беручи до уваги легкого шурхоту, все стихло.
Іноземним чинам і підполковнику Ходзумі, що сидів поряд з ними, було жаль, що веселощі припинилися. Вистава, звичайно, не викликала в підполковника навіть усмішки. Одначе він був людиною із широкими поглядами й міг співчувати глядачам. І, крім того, пробувши декілька років у Європі, він занадто добре знав іноземців, аби замислюватися над тим, чи можна показувати іноземним чинам голих борців.
— Що сталося? — здивовано звернувся до підполковника Ходзумі французький офіцер.
— Генерал наказав припинити.
— Чому?
— Вульгарно… Генерал не любить вульгарності.
Тим часом на сцені знову пролунав стукіт калатал. Затихлі солдати пожвавішали, де-не-де почулись оплески. Підполковник Ходзумі полегшено зітхнув і оглядівся навколо. Офіцери, що сиділи поряд з ним, видно, почувалися ніяково, деякі то дивилися на сцену, то відверталися, і тільки один, як і до цього, поклавши руку на шаблю, не відривав пильного погляду від сцени, де вже піднімали завісу.
Наступна п’єса, на противагу попередній, була старовинна сентиментальна драма. На сцені, крім ширм, стояв лише запалений ліхтар. Молода жінка з широкими вилицями та городянин із кривою шиєю пили саке. Жінка час від часу пронизливим голосом зверталася до городянина, називаючи його «молодий пан». Потім… підполковник Ходзумі, не дивлячись на сцену, поринув у спогади. В театрі «Рюсейдза», обпершись на бар’єр балкона, стоїть хлопчик років дванадцяти. На сцені звішене віття квітучої вишні. Декорація освітленого міста. Посеред них, з плетеним капелюхом у руці, красується знаменитий Бандзаемон у ролі японського пірата, хлопчик, затаївши подих, впивається поглядом у сцену. І в нього була така пора…
— Паскудний спектакль! Коли ж дадуть завісу! Завісу! Завісу!
Голос генерала, як вибух бомби, перервав спогади підполковника. Підполковник знову глянув на сцену. По ній уже біг розгублений поручик, на ходу запинаючи завісу. Підполковник устиг помітити, що на ширмі висять пояси чоловіка й жінки.