Юнак також не міг не засміятися…
— Розповідь невинна. Та не для слуху європейців!
— Ось який тон було заведено! І тому варто було в розмові з дванадцятирічним школярем сказати: «Його превосходительство Н.», як виявлялося, що хлопчик ставиться до нього з любов’ю, як до рідного дядька. Ні, його превосходительство зовсім не був просто солдатом, як ви думаєте.
Завершивши приємну розмову, генерал-майор знову глянув на Рембрандта над каміном.
— Це теж чудова людина?
— Так, великий художник.
— А його превосходительство Н.?
Обличчя юнака виразило розгубленість.
— Мені важко висловити… Цей чоловік мені ближчий по духу, ніж генерал Н.
— А його превосходительство для вас далекий?
— Як би це сказати? Приміром, така річ. От Каваї, в пам’ять якого були сьогоднішні збори. Він теж заподіяв собі смерть. Але перед самогубством… — юнак серйозно подивився на батька, — йому було не до того, щоб зніматись.
Цього разу розгубленість майнула в добродушних очах генерал-майора.
— А не ліпше було б знятися? На пам’ять про себе?
— На пам’ять кому?
— Не кому-небудь, а… Та хіба хоча б нам не хочеться мати можливість бачити лице його превосходительства Н. у його останні хвилини?
— Мені здається, що про це, принаймні, сам генерал Н. не мав би думати. З якими почуттями генерал учиняв самогубство, це я, здається, до певної міри можу зрозуміти. Але що він знявся — цього я не розумію. Навряд чи для того, щоби після його смерті фотографії прикрашали вітрини…
Генерал-майор гнівно перебив юнака:
— Це неподобство! Його превосходительство не обиватель. Він до глибини душі щира людина.
Але і обличчя, і голос юнака були, як і раніше, спокійні.
— Звісно, він не обиватель. Я можу уявити й те, що він щирий. Але тільки така щирість нам не цілком зрозуміла. І я не можу повірити, щоб вона була зрозуміла людям, які житимуть після нас.
Між батьком і сином на деякий час залягла обтяжлива мовчанка.
— Часи інші! — промовив нарешті генерал.
— Еге-е… — тільки й сказав юнак. Очі його набули такого виразу, ніби він прислухався до того, що робиться за вікном.
— Дощ іде, батьку.
— Дощ?
Генерал-майор простягнув ноги і з радістю перемінив тему.
— Як би айва знову не осипалась!
Січень 1922 р.
Вагонетка
Роботи для проведення вузькоколійки Одава—Атамі почалися, коли Рьохею було вісім років. Рьохей щодня ходив на околицю села дивитися на роботи. Вірніше, не на роботи, а на те, як у вагонетках перевозять землю, ось на що він задивлявся.
На вагонетку, навантажену землею, ззаду ставали двоє землекопів. Позаяк вагонетка йшла під ухил, вона котилася сама, без допомоги людської сили. Кузов розхитувався, як од вітру, поли курток землекопів розвівалися; тяглася, звиваючись, вузька колія… Рьохей дивився на все це, і йому хотілося стати землекопом. Або, принаймні, хоч раз проїхатися з робітниками на вагонетці. Скотившись на рівнину за околицею села, вагонетка зупинялася. Тієї ж миті землекопи спритно зістрибували й вивертали землю з вагонеток на кінцевий пункт колії. Потім, цього разу вже підштовхуючи вагонетку, поверталися назад угору схилом. І тоді Рьохей думав, що коли вже не можна проїхатися на вагонетці, то добре було б її хоч поштовхати!
І ось одного разу під вечір — була перша декада лютого — Рьохей із братиком, який був на два роки молодший за нього, і сусідським хлопчиком, однолітком братика, пішов на околицю села до вагонеток. Смеркалося, вагонетки, не очищені від грязюки, стояли в ряд. Ніде нікого із землекопів не було видно. Тоді діти з острахом підштовхнули крайню вагонетку. Під дією поштовху колеса вагонетки почали рухатися… Від їхнього стукоту Рьохей похолов. Але коли стукіт повторився, він не злякався. Тук-тук, тук-тук… Під ці звуки підштовхувана трьома парами рук вагонетка рушила вгору по колії.