Тим часом через десяток кен колія крутіше пішла вгору. Хоч скільки вони штовхали, вагонетка не піддавалась і не рушала з місця. Іноді ж разом із вагонеткою вони самі відкочувалися назад. Рьохей вирішив, що штовхати більше не треба, і зробив знак молодшим хлопчикам.
— Ну, їдьмо!
Вони всі разом відняли руки й миттю здерлися на вагонетку. Вагонетка спершу повільно, а потім усе швидше й швидше покотилася по колії. Цієї хвилини довкілля раптом ніби розчинилось і на всю широчінь розгорнулося перед їхніми очима. Вітер, який у сутінках б’є в обличчя, під ногами здригання вагонетки — Рьохей був просто на сьомому небі.
Але через дві-три хвилини вагонетка зупинилася в тупику на попередньому місці.
— Ну, підштовхнімо ще разок!
Хлопчики знову заходилися було штовхати вагонетку. Та перш ніж завертілися колеса, за спиною в них почулися чиїсь кроки. Мало того, ледве хлопчики почули їх, як услід за шумом кроків пролунав крик:
— Ах, мерзотники! Хто вам дозволив чіпати вагонетку?
За ними стояв високий землекоп у поношеній робочій куртці й не по сезону легкому солом’яному брилі.
Хлопчики оглянулися на нього, тільки встигнувши відбігти на п’ять-шість кен. І відтоді, навіть коли Рьохей, повертаючись звідки-небудь додому, бачив, що на будівельному майданчику немає жодної душі, він однаково не відважувався прокататися на вагонетці. Постать того землекопа надовго йому запам’яталась.
Маленький солом’яний бриль, який жовтів у сутінках… Але навіть цей спогад із роками почав бліднути.
Днів через десять після цього випадку Рьохей знову, цього разу сам, після полудня, стояв на будівельному майданчику й дивився на вагонетки, що спускалися. І ось поряд із вагонетками, навантаженими землею, по широкій колії, яка, мабуть, була головною, почала підніматися вагонетка, навантажена шпалами. Цю вагонетку штовхали двоє молодих хлопців. Побачивши їх, Рьохей вирішив, що в них добродушні обличчя.
«Ці не вилають мене», — подумав він і підбіг до вагонетки.
— Дядечки! Хочете, я допоможу вам штовхати?
Один із них — той, що був у смугастій сорочці, не підводячи схиленої голови й не відриваючи рук од вагонетки, відповів, як хлопчик і очікував, лагідно:
— Ну що ж, допоможи.
Рьохей став між хлопцями й заходився штовхати з усієї сили.
— А ти, видно, здорово сильний! — похвалив Рьохея другий хлопець, у якого за вухом була заткнута цигарка.
Тим часом ухил колії ставав усе більш пологим. У глибині душі Рьохей почав побоюватися, як би йому не сказали: «Можеш більше не штовхати». Але молоді робітники продовжували мовчки, тільки трохи випроставшись, штовхати вагонетку. Рьохею несила було терпіти далі, й він боязко запитав:
— Мені можна штовхати, скільки захочу?
— Можна, — відповіли обидва одночасно.
Рьохей подумав: «Добрі люди».
Через п’ять-шість тьо колія знову пішла круто вгору. Там обабіч у мандаринових садах золотилися під сонцем незліченні плоди.
«Дорога вгору краща, адже дають штовхати скільки хочеш», — думав Рьохей, з усієї сили штовхаючи вагонетку.
Коли підйом серед мандаринових садів закінчився, колія раптом пішла під ухил. Хлопець у смугастій сорочці сказав Рьохею:
— Ну, сідай!
Рьохей миттю опинився на вагонетці. Тільки-но всі троє на неї сіли, вагонетка плавно покотилася рейками серед аромату мандаринових садів. «Котитися куди легше, ніж штовхати!» — продовжував розмірковувати Рьохей; його хаорі роздималось од вітру. «Якщо туди довго штовхаєш, то й назад довго котишся».
Докотившись до бамбукового гаю, вагонетка потихеньку сповільнила рух і зупинилася. Всі троє знову заходилися штовхати важку вагонетку. Бамбуковий гай змінився мішаним лісом. На підйомі траплялися такі місця, де під купами опалого листя майже не видно було іржавих рейок. Коли піднялися вгору колією, то за високим обривом відкрилося широко простерте холодне море. І тут Рьохей відчув, що відійшов занадто далеко від дому.
Вони знову сіли у вагонетку. Вагонетка котилася під деревами в лісі вздовж моря, що розстилалося праворуч. Але в Рьохея було вже не так добре на душі, як раніше.
— Може, повернімось, — почав було він прохати. Але ні вагонетка, ні робітники не можуть повернутися, аж поки доберуться до місця, це він і сам чудово розумів.
Потім вагонетка зупинилася перед чайною з солом’яним дахом, яка стояла біля виїмки гори. Робітники ввійшли до чайної й почали неквапливо пити чай разом з хазяйкою, в якої за спиною було грудне дитя. Рьохей, залишившись сам, стурбовано швендяв навколо вагонетки. До товстих дощок кузова присохли бризки грязюки.