Трохи згодом із чайної вийшов хлопець із цигаркою за вухом (а втім, тепер у нього не було за вухом цигарки) і дав Рьохею, що стояв біля вагонетки, газетний кульок із сільським печивом. Рьохей холодно сказав «спасибі». Але зараз же зміркував, що, подякувавши так холодно, повівся нечемно. Щоб загладити свою провину, він поклав одне печиво до рота. Печиво пахло гасом, яким, видно, була забруднена газета.
Підштовхуючи вагонетку, вони втрьох почали підніматися пологим схилом. Хоча руки Рьохея, як і раніше, упирались у вагонетку, думав він тепер зовсім про інше.
Коли вони спустилися по інший бік схилу, там виявилася ще одна чайна. Робітники зайшли туди, а Рьохей, сидячи на вагонетці, думав тільки про повернення додому. Перед чайним будиночком на квітучій сливі згасали промені призахідного сонця. Ось уже смеркає, — від цієї думки Рьохею несила було спокійно всидіти на місці. Він то намагався ногою повернути колесо, то, знаючи, що сам не в змозі зрушити вагонетку, все-таки намагався це зробити, — тільки б як-небудь відволіктися від тривожних думок.
А робітники, вийшовши з чайної й почавши вивантажувати шпали з вагонетки, мов і не було нічого, сказали йому:
— Ти тепер іди додому. Ми сьогодні заночуємо тут.
— Якщо повернешся занадто пізно, в тебе вдома, певно, будуть турбуватися.
Рьохей на мить сторопів. Адже скоро смеркне. Врешті-решт минулого року вони з матір’ю ходили до Івамури, але сьогодні він пройшов у три-чотири рази далі… І зараз йому доведеться повертатися пішки, зовсім самому… Все це миттю промайнуло в нього в голові. Він мало не заплакав. Але подумав, що слізьми горя не здолаєш. Не такий випадок, щоби плакати. Насилу змусивши себе вклонитися двом молодим робітникам, він кинувся бігти вздовж колії.
Рьохей біг і біг уздовж колії, не тямлячи себе. Під час бігу він помітив, що згорток з печивом, засунутий за пазуху, заважає йому, й викинув його на узбіччя, а заразом зняв і жбурнув услід за печивом свої дерев’яні дзорі. Тепер крізь тонкі шкарпетки в підошви впивалися камінці, але зате ногам стало значно легше. Почуваючи ліворуч од себе дихання моря, він бігом піднявся крутим схилом. Час від часу до горла підступали сльози, і тоді лице в нього мимовільно кривилося. Він насилу стримувався і тільки безупинно шморгав носом.
Коли він біг повз бамбуковий гай, на призахідному небі над горою Хіґане вже згасала вечірня заграва. Хвилювання Рьохея зростало. Все навколо здавалося йому іншим, можливо, через те, що шлях туди й назад — речі різні, і це навіювало йому тривогу. Тепер йому заважало й те, що одяг на ньому наскрізь промок від поту. Продовжуючи бігти з останніх сил, він стягнув із себе й кинув на узбіччя хаорі.
На той час, як він дістався мандаринових садів, уже зовсім смеркло. «Тільки б залишитися живим…» — думав Рьохей і, ковзаючи та спотикаючись, мчав далі.
Нарешті в цілковитій темряві показався будівельний майданчик на околиці села, і Рьохей готовий був одразу ж на місці розплакатися. Але й цього разу він стримався.
Коли він прибіг у село, з будинків обабіч вулиці падало електричне світло. В цьому світлі Рьохей сам чітко бачив, як над його головою здіймаються випари поту. Жінки, які брали воду з колодязя, чоловіки, що поверталися з полів, побачивши захеканого Рьохея, окликали його: «Гей, що сталось?» Але він, не відповідаючи, промчав повз освітлені будинки, повз крамницю з дрібним товаром, повз перукарню.
Влетівши у ворота свого будинку, Рьохей уже не міг більше стриматись і гучно, на повний голос заплакав. Почувши його плач, умить підбігли до нього батько й мати. Мати щось говорила, поривалася його обняти. Але Рьохей, заламуючи руки й тупаючи ногами, схлипував ридма. Мабуть, через те, що він занадто голосно плакав, три-чотири сусідки підійшли і стали в темряві біля воріт. Усі, в тому числі батько й мати, навперебій запитували, чому він плаче. Але хоч що Рьохею говорили, він тільки плакав. Плакав, згадуючи свою безпорадність і страх, пережитий ним, поки він біг весь цей далекий шлях, і відчував, що ніяк не наплачеться.
У віці двадцяти шести років Рьохей з дружиною та дитиною виїхав до Токіо. Тепер він сидить на другому поверсі в редакції одного журналу й читає коректури. Та трапляється іноді, що, хоч і зовсім безпричинно, він згадує себе, яким він був того дня. Зовсім безпричинно. Перед ним, утомленим од житейських турбот, і тепер, як тоді, тягнеться вузькою стрічкою звивистий, з гаями, з підйомами та спусками, напівтемний шлях.