Тільки-но я припав до фусума, до мого слуху, як я й очікував, долинуло булькання води в казанку. Але, крім цього, я, на свій подив, раптом почув, що хтось у кімнаті плаче. Хтось? Ні, я відразу ж зрозумів, що це жінка. Якщо в такому поважному домі в чайній кімнаті серед ночі плаче жінка — це неспроста. Затамувавши подих, я крізь щілину злегка розсунутої фусума заглянув у кімнату.
Освітлене висячим паперовим ліхтарем старовинне какемоно в токонома, хризантема у вазі… На всьому оздобленні, як і годиться в чайній кімнаті, лежав наліт старомодності. Старий, що сидів перед токонома лицем просто до мене, був, очевидно, сам господар Ясоемон. У дрібноузорчастому хаорі, непорушно схрестивши на грудях руки, він, мабуть, прислухався, як кипить казанок. Трохи нижче Ясоемона сиділа до мене боком стара поважної зовнішності, у зачісці зі шпильками, й час від часу витирала сльози.
«Усього вистачає, а видно, такі ж у них прикрості!» — подумав я, і в мене на губах з’явилася посмішка. Посмішка — це аж ніяк не значить, що в мене була яка-небудь злоба особисто до чоловіка й дружини Ходзьоя. Ні, в мене, людини, за якою сорок років біжить недобра слава, нещастя інших людей, особливо людей на перший погляд щасливих, завжди само собою викликає посмішку. (Із жорстоким виразом обличчя.) І тоді зітхання чоловіка та дружини так само втішали мене, як коли б я дивився на виставу Кабукі. (Із глузливою посмішкою.) Та не я ж один такий. Хоч кого запитай про улюблену книжку — це завжди яка-небудь печальна повість!
Трохи згодом Ясоемон із зітханням сказав:
— Оскільки вже сталося таке нещастя, хоч скільки плач, хоч скільки зітхай, — минулого не повернеш. Я вирішив завтра ж розрахувати всіх у крамниці.
Тут сильний порив вітру струсонув стіни кімнати й заглушив голоси. Відповіді дружини Ясоемона я не розчув. Але господар, кивнувши, поклав руки на коліна й підвів очі до плетеної очеретяної стелі. Густі брови, гострі вилиці та особливо видовжений розріз очей… Чим більше я дивився, тим більше переконувався, що це обличчя десь я вже бачив.
— О, владико Дзесусу Кірісто-сама! Пошли в наші серця свою силу!
Ясоемон із заплющеними очима почав шепотіти слова молитви. Стара, видно, також, як і її чоловік, благала про покровительство небесного царя. Я ж увесь час, не кліпаючи, вдивлявся в обличчя Ясоемона. І ось, коли пронісся новий порив вітру, в моїй душі блиснув спогад про те, що сталося двадцять років тому, і в цьому спогаді я виразно побачив обличчя Ясоемона.
Двадцять років тому… а втім, чи варто розповідати! Коротше кажучи, діло було так. Коли я їхав до Макао, один японець-корабельник урятував мені життя. Ми тоді один одному імені свого не назвали і відтоді не зустрічались, але Ясоемон, на якого я тепер дивився, — це, без сумніву, і був тодішній корабельник. Вражений дивною зустріччю, я не зводив очей з обличчя старого. І тепер мені вже здавалося, що його сильні плечі, його пальці з товстими суглобами дихають піною прибою біля коралових рифів і запахом сандалових лісів.
Завершивши свою довгу молитву, Ясоемон спокійно звернувся до дружини з такими словами:
— Надалі покладімося в усьому на волю небесного владики… Ну, позаяк уже казанок закипів, чи наллєш мені чаю?
Але стара, стримуючи ридання, що знову підступили до горла, слабким голосом відповіла:
— Зараз… А все-таки жаль… що…
— Оце й означає ремствувати! Те, що «Ходзьоя-мару» затонув і всі гроші, вкладені в діло, пропали, все це…
— Ні, я не про те. Якби хоч син наш Ясабуру був із нами…
Слухаючи цю розмову, я ще раз посміхнувся. Та цього разу не горе Ходзьоя давало мені втіху. «Прийшов час відплатити за колишнє добро», — ось чому радів. Адже й мені, Амакаві Дзіннаю, радість через те, що можна як слід відплатити за добро… Та ні, крім мене, навряд чи кому ще ця радість знайома по-справжньому. (Насмішкувато.) Мені жаль усіх доброчесних людей: не знають вони, як радісно замість лиходійства зробити добру справу!
— Ну… що його немає, це ще на щастя! — Ясоемон з гіркотою перевів погляд на ліхтар. — Якби тільки залишилися цілими ті гроші, що він розтринькав, ми, напевно, виплутались би з біди. Далебі, варто мені подумати про це, про те, що я вигнав його з дому, як…
Тут Ясоемон злякано подивився на мене. Не дивно, що він злякався: цієї хвилини я, не вимовляючи жодного звуку, відсунув крайню фусума. До того ж я був одягнений монахом і замість плетеного капелюха, що його я викинув іще раніше, голову мою покривав іноземний капюшон.