Коли пробила вже третя варта, в саду за чайною кімнатою раптом учинився гамір, мовби там хтось бився. В душі в мене, звичайно, блиснула тривожна думка про Дзінная: чи, бува, не піймали його вартові? Я розсунув сьодзі, що виходили в сад, і посвітив ліхтарем. Перед чайною кімнатою, в глибокому снігу, там, де звішувалося листя бамбука, зчепилися двоє людей, але я не встиг розгледіти їх, як один з них відштовхнув нападника і, ховаючись за дерева, кинувся до огорожі. Шерех снігу, що осипався, шум, коли перелізали через огорожу, і тиша, яка потім настала, показували, що чоловік благополучно переліз і зістрибнув десь по той бік. Але той, кого він відштовхнув, не погнався за ним, а, струшуючи із себе сніг, спокійно підійшов до мене.
— Це я, Амакава Дзіннай.
Приголомшений, я витріщився на Дзінная. На ньому, як і тієї ночі, був іноземний капюшон і ряса.
— Ну і ґвалт зчинили! Іще щастя, що від цієї бійки ніхто в будинку не прокинувся.
Входячи до кімнати, Дзіннай посміхнувся.
— Дурниці! Якраз коли я пробирався в дім, хтось намагався забратися сюди під підлогу. Ну, я його притримав, хотів було подивитися, хто це такий, та він утік.
Оскільки я все ще хвилювався, то запитав, чи не був це вартовий. Але Дзіннай сказав, що це зовсім не вартовий, а вірніше за все — злодій. Злодій хотів спіймати злодія — чи може бути що-небудь більш дивне? Тепер уже на моїх губах майнула посмішка. Хай там як, поки я не знав, чим завершилася спроба дістати гроші, на серці в мене було тривожно. Та перш ніж я встиг розкрити рота, Дзіннай, мовби читаючи в мене в душі, повільно розв’язав пояс і виклав перед вогнищем згортки з грошима.
— Будьте спокійні. Шість тисяч кан добуто. Власне, більшу частину я дістав уже вчора, та близько двохсот кан не вистачало, тому я приніс їх лише сьогодні. Ось, візьміть згортки. А гроші, зібрані на вчорашній день, я нишком од вас обох заховав тут же, під підлогою чайної кімнати. Мабуть, недавній злодій пронюхав про ці гроші.
Я слухав його слова як уві сні. Взяти гроші від злодія — я й без вас знаю, що це річ не з гарних. Одначе, поки я був на межі впевненості та сумніву в тому, чи вдасться дістати гроші, я не думав, добре це чи погано, та й тепер не міг так легко відмовитись. Адже якби я відмовився, то не тільки мені, але й усій моїй сім’ї лишалось одне — йти на вулицю. Прошу вас, будьте милостиві до такого мого становища. Смиренно торкнувшись руками підлоги, я схилився перед Дзіннаєм і, не мовлячи й слова, заплакав.
Відтоді я два роки нічого не чув про Дзінная. Та позаяк я уник розорення й перебував свої дні у благополуччі тільки завдяки Дзіннаю, то потай од людей я завжди молився святій Марії-сама за щастя цього чоловіка. І що ж? Днями пішла містом чутка про те, що Дзінная схоплено і що біля мосту Модорібасі виставлено на ганьбу його голову! Я жахнувся. Крадькома проливав сльози. Але як подумаєш, що це розплата за все сподіяне ним зло, — що ж тут робити! Скоріше дивно, що небесна кара спостигла його лише тепер. Усе ж мені хотілося на відплату за добро, хоча б потай, здійснити поминання. З цією думкою я сьогодні, не взявши нікого з собою, поспіхом пішов до Модорібасі подивитися на виставлену на ганьбу голову.
Коли я дійшов до мосту, там, де було виставлено голову, вже юрмився народ. Дошка з нефарбованого дерева з переліком злочинів страченого, стражники, які охороняли його голову, — усе було як зазвичай. Але голова, настромлена на три свіжі бамбукові стовбури, скріплені між собою, ця страшна, залита кров’ю голова, — о, що ж це таке? У тисняві серед гамірного натовпу, побачивши цю мертвотно-бліду голову, я закам’янів. Ця голова… була не його! Це не була голова Дзінная. Ці густі брови, ці гострі вилиці, цей шрам між бровами — у них не було нічого схожого на Дзінная. Вона… Сонячне світло, натовп навколо мене, настромлена на бамбук голова — усе відсунулося в якийсь далекий світ — такий божевільний жах мене охопив. Це була голова не Дзінная. Це була моя голова! Вона належала мені, такому, яким я був двадцять років тому — тоді, коли я врятував Дзіннаю життя. Ясабуро!.. Якби тільки язик у мене міг ворушитись, я, можливо, так би й крикнув. Але я не міг видати ні звуку й тільки, як у лихоманці, тремтів усім тілом.
Ясабуро! Я дивився на виставлену голову сина, як на примару. Голова, злегка закинута назад, незрушно дивилася на мене з-під напівприкритих повік. Як це сталося? Можливо, сина помилково прийняли за Дзінная? Але якщо його допитували, помилка б з’ясувалась. Або той, хто називався Амакава Дзіннай, був мій син? Переодягнений монах, який пробрався в мій дім, був хтось інший, хто привласнив собі ім’я Дзінная? Ні, не може бути! Дістати шість тисяч кан за три дні, ні на один день не погрішивши проти строку, — хто в усій великій країні Японії зумів би це, крім Дзінная? Значить… Цієї миті в душі в мене раптом чітко зринув образ того нікому не відомого чоловіка, який два роки тому, снігової ночі, боровся в саду з Дзіннаєм. Хто він? Чи не був то мій син? Так, навіть побіжно глянувши на нього тоді, я помітив, що за виглядом він нагадує мого сина Ясабуро! Але чи не було це просто оманою мого серця? Якщо то був син… Мовби отямившись, я пильно подивився на голову. І я побачив — на посинілих, дивно розтулених губах збереглася слабка подоба усмішки.