У виставленої голови збереглася усмішка! Слухаючи такі слова, ви, мабуть, засмієтесь. Я й сам, помітивши це, подумав, що мені просто привиділось. Але хоч скільки я дивився — висохлі губи були ледь осяяні чимось схожим на усмішку. Довго не відводив я погляду від цих губів, які дивно усміхались. І непомітно на моєму обличчі також з’явилась усмішка. Та заразом з усмішкою з очей у мене полилися гарячі сльози.
«Батьку, пробачте!.. — говорила мені без слів ця усмішка. — Батьку, пробачте, що я був поганим сином! Два роки тому снігової ночі я прокрався додому тільки для того, щоб просити пробачення, просити вас прийняти мене назад. Удень мені соромно було потрапляти на очі кому-небудь у крамниці, тому я навмисне діждався глупої ночі, щоби постукати до батька в спальню й поговорити з ним. Але коли, зрадівши, що за сьодзі чайної кімнати видно світло, я боязко попрямував туди, раптом ззаду хтось, ні слова не кажучи, накинувся на мене.
Батьку, що сталося далі, ви знаєте самі. Я вражений був несподіванкою, і ледве побачив вас, як відштовхнув нападника й перескочив через огорожу. Та оскільки при поблисках снігу я, на свій подив, побачив, що мій противник — монах, то, переконавшись, що за мною ніхто не женеться, я знову ризикнув підкрастися до чайної кімнати. І крізь сьодзі чув усю розмову.
Батьку! Дзіннай, який порятував «Дім Ходзьоя», добродійник усієї нашої сім’ї. І я вирішив, що, коли йому загрожуватиме небезпека, я відплачу йому за добро, хоча б довелося віддати за нього життя. І відплатити йому за добро не міг ніхто, крім мене, волоцюги, вигнаного з дому. Два роки вичікував я слушної нагоди. І ось нагода з’явилася. Пробачте, що я був поганим сином! Я народився непутящим, але я відплатив за добро, зроблене нашій сім’ї. Ось єдина моя втіха…»
По дорозі додому, сміючись і плачучи, я захоплювався благородством сина. Мабуть, ви не знаєте — мій син Ясабуро, як і я, був прихильником нашої віри і був навіть нарåчений Поро. Але… але й син мій був нещасний. І не тільки син. Адже якби Амакава Дзіннай не врятував тоді мій дім від розорення, мені не довелося б тепер так боліти серцем. Хоч як би я терзався, одна думка не дає мені спокою: що було ліпше — уникнути розорення чи зберегти живим сина?.. (Раптом зі стражданням.) Врятуйте мене! Якщо я так житиму далі, то, можливо, мого великого добродійника Дзінная зненавиджу. (Тривалі ридання.)
О свята матір Марія-сама! Завтра на світанку мені відрубають голову. Голова моя скотиться на землю, але душа моя, як птиця, полетить увись, до тебе. Ні, не може бути, замість того, щоб розчулюватися пишнотою парайсо (раю), я, хто чинив тільки лиходійство, буду кинутий у люте полум’я інферуно (пекла). Але я вдоволений. Такої радості душа моя не знала двадцять років.
— Я — Ходзьоя Ясабуро. Але моя голова, яку виставлять напоказ після страти, називатиметься головою Дзінная. Я — Амакава Дзіннай! Чи може бути що-небудь приємніше? Амакава Дзіннай! Ну й що? Хіба це не прекрасне ім’я? Варто лише моїм губам вимовити це ім’я, і я почуваюся так, буцім темниця моя засипана небесними ліліями і трояндами.
Це сталося взимку, два роки тому, незабутньої снігової ночі. Я прокрався в дім батька, щоб добути грошей для гри. Оскільки за сьодзі чайної кімнати ще горіло світло, я хотів було тихенько зазирнути всередину, але тут хтось, ні слова не кажучи, схопив мене за комір. Я обернувся, зчепився з моїм противником — хто він, я не знав, але, судячи з велетенської сили, це був чоловік надзвичайний. Мало того: поки ми з ним билися, розсунулися сьодзі, в сад упало світло ліхтаря, — сумнівів бути не могло, в чайній кімнаті стояв мій батько Ясоемон. Напруживши всі сили, я вивільнився з чіпких рук противника й кинувся геть із саду.
Але, пробігши півкварталу, я сховався під навісом будинку й огледівся навкруги. На вулиці ніде ніщо не ворушилося, тільки іноді, біліючи в нічній імлі, здіймався сніговий пил. Противник, видно, махнув на мене рукою й відмовився від переслідування. Але хто він такий? Наскільки я тієї миті встиг розгледіти, він був одягнений монахом. Однак, судячи з його сили і особливо з того, що він знав і бойові прийоми, навряд чи це був простий монах. Та й те сказати, щоб такої снігової ночі в саду опинився якийсь монах, — хіба це не дивно? Трохи поміркувавши, я вирішив ризикнути і все ж таки ще раз підкрастися до чайної кімнати.