Минула година. Підозрілий мандрівний монах, користуючись тим, що сніг якраз перестав, ішов вулицею Оґавадорі. Це був Амакава Дзіннай. Самурай, майстер ренґа, городянин, бродячий флейтист, чоловік, який, за чутками, вмів прибрати будь-якого вигляду, знаменитий у Кіото злодій! Я крадькома йшов його слідами. Ніколи ще не радів я так, як цієї миті. Амакава Дзіннай! Амакава Дзіннай! Як я сумував за ним навіть уві сні! Той, хто викрав меч у кампаку, — це був Дзіннай. Той, хто видурив корали у Сямуроя, — це був Дзіннай. І той, хто зрубав дерево кяра у правителя провінції Бідзен, і той, хто вкрав годинник у капітана Перейри, і той, хто за одну ніч зруйнував п’ять комор, і той, хто вбив вісьмох самураїв Мікава, і той, хто вчинив іще багато інших рідкісних лиходійств, про які розповідатимуть до скону віків, — усе це був Дзіннай. І цей Дзіннай тепер, низько насунувши плетеного капелюха, іде попереду мене сніговою дорогою, що ледь біліла. Хіба те, що я можу його бачити, вже само по собі не є щастям? Але я хотів стати щасливішим.
Коли ми дійшли до заднього боку храму Дзьоґондзі, я швидко наздогнав Дзінная. Тут тягнувся довгий земляний вал, зовсім без жител, і для того, щоб навіть удень не потрапити людям на очі, краще місце важко було відшукати. Але Дзіннай, побачивши мене, не виявив ані найменшого страху, а спокійно зупинився. І, обпершись на посох, не видав ні звуку, буцім очікуючи моїх слів. Я боязко опустився перед ним на коліна, поклавши перед собою руки. Але коли я побачив його спокійне лице, слова застрягли в мене у горлі.
— Будь ласка, вибачте! Я — Ясабуро, син Ходзьоя Ясоемона, — нарешті заговорив я з палаючим лицем. — Я пішов за вами слідом, тому що маю до вас прохання.
Дзіннай лише кивнув. Яким вдячним був я, малодушним, за це одне! Сміливість повернулася до мене, і, все так само тримаючи руки просто на снігу, я стисло розповів йому, що батько вигнав мене з дому, що тепер я вожуся з негідниками, що сьогодні вночі я пробрався до батька з метою крадіжки, але несподівано наштовхнувся на нього, Дзінная, і що я чув усю таємну бесіду Дзінная з батьком. Але Дзіннай, як і раніше, холодно дивився на мене, безмовно стиснувши губи. Завершивши свою розповідь, я трохи присунувся на колінах до нього і впився поглядом у його лице.
— Добро, зроблене «Дому Ходзьоя», стосується й мене. На знак того, що я не забуду цього добродіяння, я вирішив стати вашим підручним. Прошу вас, візьміть мене до себе! Я вмію красти, вмію влаштовувати підпали. Й інші прості злочини вмію вчиняти не гірше за інших…
Але Дзіннай мовчав. Із серцем, що дуже калатало, я заговорив іще палкіше:
— Прошу вас, візьміть мене до себе! Я працюватиму. Кіото, Фусімі, Сакаї, Осака — немає місць, яких би я не знав. Я можу пройти п’ятнадцять рі за день. Однією рукою піднімаю мішок вагою чотири то. І вбивства — два-три — вже вчинив. Прошу вас, візьміть мене до себе. Заради вас я зроблю все, що завгодно. Білого павича із замку Фусімі — якщо скажете «вкрадь!» — украду. Дзвіницю храму Санто-Франциско — якщо скажете «спали!» — спалю. Доньку удайдзіна — якщо скажете «добудь!» — добуду. Голову градоправителя — якщо скажете «принеси!»…
При цих словах мене раптом перекинув копняк ногою.
— Дурень!
Кинувши цю лайку, Дзіннай хотів було піти далі. Але я, мов божевільний, учепився в поділ його ряси.
— Прошу вас, візьміть мене до себе! Ніколи ні за що я від вас не відступлюся! Заради вас піду в огонь і в воду. Адже навіть царя-лева з оповідання Езопа врятувала миша… Я зроблюся цією мишею. Я…
— Мовчи! Не тобі, хлопчиську, бути доброчинцем Дзінная! — Стряхнувши мої руки, Дзіннай іще раз копнув мене ногою. — Падлюко! Ти б ліпше був добрим сином!
Коли він удруге копнув мене ногою, мною оволоділа злоба.
— Гаразд! Так стану ж я твоїм доброчинцем!
Але Дзіннай, не оглядаючись, швидко крокував по снігу. При світлі місяця, що якраз виплив із-за хмар, ледве виднівся його плетений капелюх… І відтоді я цілих два роки не бачив Дзінная. (Раптом сміється.) «Не тобі, хлопчиську, бути доброчинцем Дзінная». Так він сказав. Але завтра на світанку мене вб’ють замість Дзінная.