О, свята матір Марія-сама! Як страждав я ці два роки від бажання відплатити Дзіннаю за добро! Ні, не стільки за добро, скільки за образу. Та де Дзіннай? Що він робить? Кому це відомо? І щонайперше, який він на вигляд? Навіть цього ніхто не знав. Переодягнений монах, якого я зустрів, був невисокого зросту, років близько сорока. Але той, хто приходив у квартал веселих будинків у Янаґіматі, — хіба це не був тридцятилітній мандрівний самурай із вусами на червоному лиці? А згорблений рудоволосий чужоземець, що, як говорили, учинив переполох на виставі Кабукі, а юний самурай з волоссям, яке спадає на лоб, він викрав скарби з храму Мьококудзі… Якщо припустити, що все це був Дзіннай, то, значить, навіть встановити істинний вигляд цієї людини понад людські сили… І тут наприкінці минулого року в мене відкрилося кровохаркання.
Тільки б як-небудь відплатити за образу!.. Худнучи, хлянучи з кожним днем, я думав лише про це. І ось одного разу в душі в мене сяйнула думка. О Марія-сама! О Марія-сама! Цю думку, без сумніву, навіяла мені твоя доброта. Всього-на-всього позбутися свого тіла, свого змученого кровохарканням тіла, від якого лишилися шкіра та кістки, — варто зважитися на це одне, й моє єдине бажання буде виконано. Цієї ночі, сміючись сам до себе з радості, я до ранку повторював одне і те ж: «Мені відрубають голову замість Дзінная! Мені відрубають голову замість Дзінная!»
Мені відрубають голову замість Дзінная! Які чудові слова! Тоді, звичайно, разом зі мною зникнуть і всі його злочини. Дзіннай зможе гордо походжати всією великою країною Японією. Зате я… (Знову сміється.) Зате я за одну ніч зроблюся прославленим розбійником. Тим, хто був помічником Сукедзаемона на Лусоні. Хто зрубав дерево кяра управителя провінції Бідзен. Хто був приятелем Рікю Кодзі, хто видурив корали у Сямуроя, хто пограбував скарбницю зі сріблом у замку Фусімі, хто вбив вісьмох самураїв Мікава… Усією, всією славою Дзінная повністю заволодію я. (Утретє сміється.) Рятуючи Дзінная, я вб’ю ім’я Дзінная, платячи йому за добро, зроблене сім’ї, я відплачу за свою власну образу, — немає радіснішої розплати. Зрозуміло, що від радості я сміявся всю ніч. Навіть тепер — у цій темниці — чи можу я не сміятись!
Задумавши таку хитрість, буцімто з метою крадіжки я забрався до імператорського палацу. Пам’ятаю, вечір був, півтемрява, крізь бамбукові запони просвічував огонь, серед сосон біліли квіти. Але коли я зістрибнув з даху галереї до безлюдного саду, раптом, як я і сподівався, мене схопили самураї з варти. Й тоді-то воно й сталося. Бородатий самурай, що звалив мене, міцно зв’язуючи мене, пробурчав: «Нарешті ми спіймали Дзінная!» Еге ж. Хто ще, крім Дзінная, забереться красти до палацу? Почувши ці слова, я навіть тієї миті, звиваючись у мотузках, якими зв’язано мене, мимоволі усміхнувся.
«Не тобі, хлопчиську, бути доброчинцем Дзінная!» Так він сказав. Але завтра на світанку мене вб’ють замість Дзінная. О, як солодко кинути це йому в обличчя! Із виставленою на ганьбу відрубаною головою я чекатиму його приходу. І в цій голові Дзіннай неодмінно відчує безмовний сміх. «Ну як, Ясабуро відплатив за добро? — ось що скаже йому цей сміх. — Ти більше не Дзіннай: Амакава Дзіннай — ось ця голова! Вона — цей знаменитий по всій країні, перший у Японії великий злодій». (Сміється.) О, я щасливий! Такий щасливий уперше в житті. Але якщо мою голову побачить батько Ясоемон… (Гірко.) Пробачте мені, батьку! Якби навіть мені не відрубали голову, я, хворий на сухоти, не прожив би й трьох років. Прошу вас, пробачте, що я був поганим сином. Я народився непутящим, але ж як-не-як зумів відплатити за добро, зроблене нашій сім’ї…
Березень 1922 р.
Панночка рокуномія
Батько панночки Рокуномія походив із давнього знатного роду. Але, як людина старого складу, відсталий від віку, він по чину не пішов далі звання хьобунодаїдзю. Панночка жила з батьком і матір’ю в невисокому будинку недалеко від Рокуномія, і прозвали її панночкою Рокуномія, за назвою цієї місцевості.
Батьки пестили її. Одначе, також за давнім звичаєм, нікому не показували. Вони тільки палко сподівалися, що хто-небудь посватається до їхньої дочки. І панночка проводила свої дні чинно, скромно, як навчали її батько з матір’ю. То було існування без усяких прикрощів, зате й без усяких радощів. Але панночка, яка зовсім не знала життя, не почувалася невдоволеною. «Тільки б тато з мамою були здорові!» — думала вона.
Вишні, що схилялися над самим ставом, рік у рік бідно вкривалися квітами. Тим часом краса панночки якось одразу набула відтінку зрілості. Батько, її опора, приохотившись на старість до саке, раптово помер. Через півроку від безперестанних тужінь за безповоротним за ним вирушила й мати. Панночка ж не так зажурилась, як розгубилася. Дійсно, в неї, випестуваної доньки, на всьому світі не лишилося, крім годувальниці, жодної близької душі.