Годувальниця мужньо, не жаліючи своїх сил, працювала заради панночки. Але перламутрові скриньки та срібні курильниці, що зберігалися з роду в рід, одна за одною зникали з дому. В той же час почали йти слуги та прислужниці. Панночка теж мало-помалу почала розуміти труднощі життя. Але зарадити справі вона не мала снаги. І в похмурих покоях панночка, зовсім як у старі часи, проводила час усе за тими ж одноманітними розвагами — грала на куто, складала танка.
І ось одного разу восени, у сутінках, годувальниця підійшла до панночки і повільно, повагом, сказала їй так:
— Просив мене мій племінник-монах: каже, що якийсь благородний чоловік, колишній правитель провінції Тамба, просить дозволу побачитися з вами. Із себе він гарний, і душа в нього добра, і батько його чином високий, а родом він із близької до двору знаті — то чи зволите побачитися з ним? Усе ж ліпше, аніж у такім утиску…
Панночка тихенько заплакала. Віддатися цьому чоловікові — однаково що продати своє тіло заради порятунку від обридлої нужди. Звичайно, вона знала, що на світі й це частенько трапляється. Та коли так склалося в неї самої, журба її була велика. І, сидячи навпроти годувальниці, панночка під свист вітру, що проносився в листі пуерарії, довго затуляла лице рукавом…
Все ж таки вона почала щоночі зустрічатися з цим кавалером. Кавалер, як і говорила годувальниця, мав м’яку вдачу. І лицем, і поставою він був гарний, як йому й належало бути. А крім того, майже всім було зрозуміло, що заради краси панночки він забував про все на світі. Панночка, звичайно, також не відчувала до нього неприязні. Часом вона навіть думала про нього як про свою опору. Але коли, жмурячись од сяйва світильників, вона лежала з ним уночі на ложі за ширмою з метеликами та квітами, вона жодного разу не відчувала радості.
Тим часом у домі мало-помалу ставало веселіше. З’явилися нові чорні лакові полиці та бамбукові штори; додалося служників; годувальниця, звісно, вела господарство бадьоріше, ніж раніше. Але, навіть бачачи всі ці переміни, панночка тільки сумувала.
Одного разу дощової ночі, сидячи з панночкою за саке, кавалер розповідав їй страшну історію, що сталася, за його словами, в провінції Тамба. Якісь подорожні по дорозі із столиці до Ідзумудзі заночували біля підніжжя гори Оеямб. Дружина господаря готелю саме тієї ночі благополучно народила дівчинку. І ось подорожні побачили, як із кімнати породіллі швидкими кроками вийшов якийсь нікому не відомий чоловік. Промовивши тільки: «Від роду восьми років… накладе на себе руки…» — він раптом зник. Через вісім років подорожні, на цей раз по дорозі до Кіото, заночували в тому ж домі. І що ж? Дійсно виявилося, що дівчинка у віці восьми років загинула дивною смертю. Падаючи з дерева, вона наштрикнулася горлом на серп. Ось про що розповів кавалер.
Почувши цю розповідь, панночка жахнулася марноті людського життя. В порівнянні з долею тієї дівчинки — жити, маючи опорою кавалера, без сумніву, було щастям. «Треба все полишити на долю — що мені ще залишається?» Думаючи так, вона принадно посміхалася.
Віття навислих над дахом сосон не раз нагиналося під вагою снігу. Панночка вдень, як і в колишні часи, перебирала струни кото або грала в суґороку, а ночами, ділячи ложе з кавалером, слухала, як сідають на став качки. То був час майже без прикростей, зате майже й без радощів. Але панночці такий смутний спокій і далі давав примарне вдоволення.
Одначе й цьому спокою несподівано швидко настав край. Якось уночі ранньої весни кавалер, залишившись із панночкою наодинці, через силу промовив:
— Зустрічаюсь я з вами останню ніч.
Його батько дістав нове призначення правителем провінції Муцу. І кавалер також мав їхати з батьком у цю снігову глушину. Звичайно, розставатися з панночкою йому було важче за все. Та оскільки він зробив її своєю дружиною потай од батька, то тепер відкриватися йому було не час. Він довго-довго говорив їй про це, чергуючи слова зітханнями.
— Але через п’ять років термін служби мине. Чекайте, не сумуючи.
Панночка лежала долілиць і плакала. Розстатися з кавалером, про якого вона думала хоча й без любові, але як про свою опору, було їй невимовно болісно. Кавалер, гладячи панночку по спині, втішав її та підбадьорював. Але в нього самого на кожному другому слові голос дрижав од сліз.