Тут годувальниця, яка нічого не підозрювала, в супроводі молодої служниці принесла таці й глечички з саке. Принесла, розповідаючи про те, що на вишнях, які схилилися над старим ставом, розпустилися бруньки…
Минуло п’ять років, і знову настала весна. Та кавалер, який поїхав у північні краї, так і не повернувся до Кіото. За цей час служники всі до єдиного розбрелися хто куди, а покої, в яких жила панночка, якось під час бурі розвалилися. Відтоді житлом панночки, а з нею разом і годувальниці, стала бічна прибудова для служників. Хоча прибудова називалася житлом, але була тісна й занедбана і тільки сяк-так слугувала захистом од дощу та роси. Коли вони перебралися до цієї прибудови, годувальниця з жалю не могла дивитися на панночку без сліз. Але бувало й так, що вона безпричинно сердилась.
Жилось їм, звичайно, важко. Різьблені шафочки давним-давно зникли, зате бували в них овочі й рис. Тепер і з одежі в панночки не лишалося нічого, крім того, що було надіте на ній. Траплялося навіть, що, коли не вистачало дров, годувальниця відривала дошку від напівзгнилого будинку. Але панночка, як і в минулі часи, відпочивала душею за кото і танка та безустанно чекала кавалера.
І ось восени того ж року місячного вечора годувальниця підійшла до панночки і повільно, повагом, сказала їй так:
— Його ясновельможність, мабуть, не повернеться. Що, якби ви зволили забути його ясновельможність? До речі, такий собі молодший управитель лікарського приказу не дає мені проходу, домагаючись зустрічі з вами…
Слухаючи ці слова, панночка згадала те, що сталося шість років тому. Шість років тому їй було так сумно, що, хоч скільки вона плакала, ніяк не могла наплакатись. Але тепер і тілом і душею вона занадто стомилася. «Тільки б спокійно постаріти…» — більше вона не думала ні про що. Вислухавши годувальницю, вона підвела схудле обличчя до білого місяця і скрушно похитала головою:
— Мені більше нічого не треба. Чи жити, чи померти — мені однаково.
Саме в цей час кавалер у далекій провінції Хітаті пив саке з новою дружиною. Дружина припала до душі батькові: вона була донькою правителя цієї провінції.
— Що це, чуєш? — сказав кавалер, раптом злякано підвівши погляд до карниза даху, залитого рівним місячним світлом. Цієї хвилини перед очима в нього чомусь ясно постав образ панночки.
— Мабуть, каштан упав.
Відповівши так, дружина з Хітаті незграбно нахилила над чаркою глечичок із саке.
Кавалер повернувся до Кіото через дев’ять років пізньої осені. По дорозі до Авадзу він з дружиною з Хітаті та її ріднею, щоб перечекати несприятливий за прикметами день, дещо затримався. До Кіото вони навмисне прибули на смерканні, щоб не привертати уваги людей. Живучи в глушині, кавалер двічі-тричі посилав кіотській дружині ніжні листи. Але один посланець не з’являвся назад, інший повертався, не знайшовши панночки, і кавалер жодного разу не отримував відповіді. Тому, коли він приїхав до Кіото, любов його розгорілася ще дужче. Ледве припровадивши благополучно дружину до палацу батька, він одразу ж, навіть не переодягнувшись з дороги, вирушив до Рокуномія.
Коли він прийшов до Рокуномія, він побачив, що і ворота на чотирьох стовпах, і дім, укритий корою дерева хіноні, і покої панночки — все зникло, лишилася тільки купа уламків. Кавалер стояв по коліна в траві й розгублено обводив поглядом те місце, де колись був сад. Там у напівзасипаному ставку з’явилося трохи осоки. В сяянні молодого місяця осока тихо шелестіла.
Неподалік од колишнього приміщення дворецького він помітив перехняблений дощаний будиночок. Коли він підійшов ближче, там нібито майнула чиясь тінь. Вдивляючись у темряву, він тихо покликав. Тоді на місячне сяйво, похитуючись, вийшла стара монахиня, що видалася йому наче знайомою.
Коли кавалер назвав себе, монахиня довго плакала, не кажучи ні слова. Потім уривчастим голосом вона розповіла йому про панночку.
— Ваша милість, мабуть, мене забули. Я — мати жінки, що була служницею господині. Донька прислуговувала ще п’ять років після того, як ваша милість зволили відбути з Кіото. А тут збіглося так, що вона з чоловіком поїхала до Тадзіма, і я тоді попросила відпустити мене разом з донькою. Та нещодавно я занепокоїлася, що тепер із панночкою, і сама поїхала до Кіото. І що ж, як зволите бачити — дім і той пропав. Де тепер панночка, я, далебі, давно вже не знаю, що й думати. Ваша милість, мабуть, не знає, що, коли донька моя була в служницях, панночці жилося так погано, що й не сказати…