Чистота О-Томі
Це було в післяполуденні години чотирнадцятого травня першого року Мейдзі, в ті післяполуденні години, коли вийшов наказ: «Завтра на світанку урядові війська почнуть воєнні дії проти загону сьоґітай у монастирі Тоейдзан. Усім, хто мешкає в районі Уено, пропонується негайно виселитися куди завгодно». У галантерейній крамниці у другому кварталі вулиці Сітая після того, як пішов господар, Коґай Маса-бей, залишався один тільки великий триколірний кіт: він тихенько лежав, згорнувшись клубком, у кутку кухні, в раковині авабі.
У будинку з наглухо зачиненими дверима, звісно, було зовсім темно навіть удень. Не чути було ні кроків, ні голосів. До слуху доносився тільки шум дощу, який лив уже декілька днів підряд. Дощ час від часу раптом потоками проливався на невидимі дахи і знову віддалявся у простір. Щоразу, коли дощ посилювався, кіт округлював свої бурштинові очі. Тоді в кухні, де не можна було розгледіти навіть печі, на мить з’являлися два зловісні фосфоричні вогники. Але, відчувши, що навколо нічого не змінюється, кіт, так і не поворухнувшись, знову примружував очі у вузькі щілинки.
Так повторювалося багато разів, і нарешті кіт, уже, очевидно, засинаючи, більше не розплющував очей. Але дощ, як і раніше, то раптом посилювався, то стихав. Восьма… Восьма без половини… Час ішов, і під шум дощу день потроху схилявся надвечір.
І ось уже близько сьомої години кіт, чимось стурбований, несподівано широко розплющив очі. Дощ уже не лив так сильно. Пролунали голоси носіїв паланкіна, які пробігли по вулиці. Більше нічого не було чути. Але після кількох секунд тиші в темній кухні раптом стало якось світлішати. Дощаний настил біля печі, блиск води у глечику без кришки, сосонка бога кухонної печі, шнур од віконця у стелі — усе це одне за одним вимальовувалось із мороку. Занепокоєно поглядаючи на водостік, кіт повільно піднявся на весь свій зріст.
У той час дверці водостоку відчинив — ні, не тільки дверці, врешті-решт і сьодзі відсунув — якийсь до кісток промоклий волоцюга. Просунувши до кухні голову, пов’язану старим рушником, він деякий час насторожено прислухався до тиші, що панувала в будинку. Пересвідчившись, що нікого не чути, він потихеньку ввійшов до кухні у своєму рогожаному плащі, на якому темніли мокрі плями. Кіт, прищуливши вуха, злегка позадкував. Але волоцюга, не звертаючи на нього уваги, засунув за собою сьодзі й повільно зняв із голови рушник. На лиці, зарослому волоссям і суціль укритому грязюкою, в кількох місцях були наліплені пластирі. Одначе самі риси були цілком звичайними.
Вижимаючи воду з волосся й витираючи краплі з лиця, волоцюга тихим голосом покликав кота:
— Міке, Міке!
Кіт, через те що голос був йому знайомий, знову насторочив прищулені було вуха. Одначе з місця не рушав і час від часу з острахом поглядав на прибульця. Волоцюга тим часом зняв свій рогожаний плащ і всівся перед котом на підлозі, схрестивши босі ноги, настільки брудні, що через грязюку не видно було шкіри.
— Ну що, Мікешку? Я бачу, нікого тут немає, виходить, одного тебе не виселили.
Волоцюга засміявся і своєю великою рукою погладив кота по голові. Кіт увесь напружився, мовби приготувався тікати. Але — тільки й усього: він не відскочив, а навпаки, знову сів, як і раніше, й потроху навіть почав мружити очі. Погладивши кота, волоцюга, відігнувши догори полу свого старого кімоно, витягнув із-за пазухи пістолет, який масно поблискував, і при тьмяному світлі почав оглядати курок. Якийсь волоцюга з пістолетом у кухні всіма покинутого будинку, в якому панувала атмосфера війни, — це була, без сумніву, картина незвичайна, яка буває в романах… Але кіт, примруживши очі та, як і раніше, вигинаючи спину, сидів спокійно, мовби знав усі таємниці.
— А завтра, Мікешку, тут усюди дощем падатимуть кулі. Влучить у тебе — тут тобі й гаплик. Так що завтра заховайся під підлогу й сиди увесь день, хай там що відбувається…
Оглядаючи свій пістолет, волоцюга час від часу забалакував із котом:
— Ми з тобою давні знайомі. Та сьогодні ми розпрощаємося. Завтра і для тебе злий день, і я, можливо, завтра помру. А якщо не помру й залишуся живий, усе-таки порпатися з тобою в помийних ямах я не маю наміру.
У цей час шум дощу знову посилився. Хмари нависли низько-низько над самим дахом, огортаючи імлою черепицю. Тьмяне світло, розлите по кухні, стало ще слабкішим. Одначе волоцюга, не підводячи голови, завершив огляд пістолета й ретельно зарядив його.
— І все-таки тобі жаль буде зі мною розстатися? А втім, коти, як кажуть, не пам’ятають добра. Тому чекати від тебе нічого. Ну та однаково. Тільки от коли мене тут не буде…