Волоцюга раптом замовк: йому здалося, що ззовні хтось підійшов до водостоку.
Сховати пістолет і обернутися — для волоцюги це було справою однієї миті. Але і сьодзі біля водостоку зі стукотом розсунулися тієї ж миті. Моментально прибравши оборонної пози, волоцюга глянув просто в вічі прибульцю.
Але той, хто розсунув сьодзі, побачивши волоцюгу, злегка скрикнув, ніби, в свою чергу, вражений несподіванкою. Це була ще зовсім молода жінка, боса, з великим парасолем у руках. У підсвідомому страху вона ледве не вискочила назад під дощ. Але переляк минув, до неї повернулася мужність, і вона почала вдивлятися в обличчя волоцюги, пронизуючи поглядом напівтемряву кухні.
Волоцюга, також, видно, приголомшений, сидів непорушно, трохи піднявши праве коліно й не спускаючи з неї очей. Вираз у нього був уже не такий насторожений, як раніше. Деякий час вони мовчки дивились одне на одного.
— Що таке? Це ти, Сінко? — буцім дещо заспокоєна, звернулася жінка до волоцюги. Волоцюга, усміхаючись, закивав головою.
— Вибач, будь ласка. Так періщить сьогодні, от я й забрався сюди за відсутності господарів. Тільки ти не подумай, що я проміняв свою віру на заняття домушника.
— Налякав! Насправді… Хоч ти й кажеш, що забрався сюди не як злодій, але всякому нахабству є межа. — Струшуючи з парасоля краплі, жінка сердито додала: — Ну а тепер іди геть. Я хочу ввійти.
— Гаразд, піду, не жени, сам піду. А ти що, ще не виселилась?
— Виселилась, виселилась, та тільки… Ну, чи тобі не однаково?
— Забула що-небудь? Та проходь сюди, на тебе ж дощ ллє.
Не відповідаючи на ці слова волоцюги, жінка, все ще роздосадувана, опустилася на дощаний настил водостоку. Потім простягла до водостоку брудні ноги й заходилася мити їх, поливаючи водою з черпака. Волоцюга, що спокійно сидів зі схрещеними ногами, пильно дивився на неї, пошкрябуючи щетинисте підборіддя. Жінка ця була молода, зі смаглявим лицем, з веснянками на носі, на вигляд — звичайна селючка. Й одягнена вона була як служниця, в саме тільки легке, бавовняне кімоно з дешевим поясом. Але в живих рисах і в усій її повній постаті була якась краса, що викликала в уявленні свіжий персик або грушу.
— Коли серед такого сум’яття повертаються, значить, забуто щось дуже важливе. Що ж ти тут забула, га, О-Томі-сан? — продовжував розпитувати Сінко.
— Чи не однаково тобі що. Краще йди звідси. — О-Томі відповіла роздратовано. Та раптом, ніби згадавши про щось, повернулася до Сінко й серйозно запитала: — Сінко, ти не бачив нашого Міке?
— Міке? Міке щойно тут був. Куди ж він дівся?
Волоцюга огледівся навкруги. Виявилося, що кіт забрався на полицю й згорнувся там клубком між ступкою та сковорідкою. Його одночасно з Сінко раптом побачила й О-Томі. Вона кинула черпак і, мовби забувши про саме існування волоцюги, підвелася з настилу. Світло всміхаючись, вона почала кликати кота, що лежав на полиці.
Сінко здивовано перевів очі з кота, що лежав у напівтемряві, на О-Томі.
— Кота? Ти забула кота?
— Хоч і кота! Що ж тут поганого? Міке, Міке, йди сюди!
Сінко раптом розреготався. В шумі дощу його сміх пролунав майже зловісно. О-Томі, почервонівши від гніву, знову накинулася на Сінко:
— Що тут смішного? Забули кота, а хазяйка зовсім із розуму сходить. Весь час заливається слізьми: що, коли кота вб’ють? Мені самій стало жаль, от я й повернулася сюди в цей дощ…
— Гаразд, не буду. — Сінко перебив її, все ще сміючись. — Більше не сміюсь. Але все-таки подумай сама. Завтра почнеться битва. А тут усього-на-всього кота, один там чи два — однаково, адже це смішно. Хоч не мені говорити тобі про це, але такої безголової рюмси, як твоя хазяйка, я не бачив. Через цього Мікешка…
— Замовкни! Не хочу слухати, як обмовляють мою хазяйку!
О-Томі ледве не тупнула ногою. Одначе волоцюга над усяке сподівання не злякався її гнівного вигляду. Більш того, він, не соромлячись, розглядав постать жінки. І справді, цієї миті вона була сповнена якоїсь дикої краси. Мокрі від дощу кімоно та пов’язка на стегнах щільно прилипли до шкіри й виразно окреслювали її тіло, молоде незаймане дівоче тіло. Не зводячи очей з О-Томі, Сінко продовжував зі сміхом:
— Я розумію, тебе послали за Мікешком. Хіба не так? А зараз же в усьому Уено немає жодного будинку, з якого не виселилися б. Виходить, що хоч тут будинки і стоять, а однаково що безлюдна пустеля. Припустімо, вовки сюди не забредуть, але потрапити в біду завжди можна. Ось що я хотів тобі сказати.
— Як-небудь обійдуся без твоїх турбот! Ліпше зняв би з полиці кота. Від цього й битва не почнеться, лиха ніякого не станеться.