— Кинь жарти! Коли жінці небезпечно ходити самій, якщо не в такий час? Скажу тобі коротко: нас тут лише двоє — ти та я. А раптом мені щось наверзеться на думку, що ти робитимеш?
Тон у Сінко був якийсь незрозумілий — чи то жартівливий, чи то серйозний. Одначе в ясних очах О-Томі не майнуло ні тіні страху, тільки щоки запалали ще дужче.
— Що таке? Чи не збираєшся вже ти погрожувати мені?
О-Томі сама з грізним виглядом ступила до Сінко.
— Погрожувати? Якщо тільки це, тоді ще нічого. В наш час поганих людей багато навіть серед тих, хто начепив на плечі парчеві нашивки. Що ж говорити про такого, як я, волоцюгу? Погрози погрозами, а раптом мені й справді щось на думку наверзеться?
Сінко не договорив — на його голову обрушився удар. О-Томі стояла перед ним з піднятим парасолем.
— Я тобі покажу, як грубіянити!
Вона знову з усієї сили вдарила парасолем, цілячись у голову Сінко. Сінко хотів одхилитись, але парасоль усе-таки влучив йому в плече, прикрите старим кімоно. Переляканий гамором кіт, збивши сковороду, сплигнув на поличку бога кухонної печі. На Сінко впала й сосонка, й олійний світильник. Перш ніж він устиг підхопитися на ноги, йому довелося не раз відчути на собі парасоль О-Томі.
— Ах ти, тварюко, тварюко!
О-Томі продовжувала змахувати парасолем. Одначе Сінко, обсипуваний градом ударів, усе-таки врешті-решт вирвав у неї парасоль. Відкинувши парасоль убік, він розлютовано кинувся на О-Томі. Деякий час вони боролися на вузькому дощаному настилі. У розпалі цієї боротьби дощ знову забарабанив по даху кухні. В міру того, як шум дощу посилювався, сутінки в кухні густішали. Сінко, обсипуваний градом ударів, подряпаний, старався звалити О-Томі. Але після кількох невдалих спроб він, гадаючи, що нарешті вдалося схопити її, раптом, навпаки, мовби відкинутий пружиною, сам одлетів до водостоку.
— Чортиха!
Упираючись спиною в сьодзі, Сінко дивився на О-Томі. О-Томі з розпатланим волоссям сиділа на настилі й стискала в руці бритву, яка, мабуть, була схована в неї за поясом. Вона була сповнена дикої люті і в той же час дивної чарівності. Чимось нагадувала вона зараз кота, що стояв із вигнутою спиною на поличці бога кухонної печі. Обоє в цілковитому мовчанні стежили очима одне за одним. Але за мить Сінко з підкреслено холодною посмішкою вийняв із-за пазухи пістолет.
— Ну, спробуй тепер повернутися.
Дуло пістолета повільно звернулося в бік О-Томі. Одначе вона тільки роздратовано дивилася на Сінко і не розкрила рота. Побачивши, що вона не злякалася, Сінко під впливом якоїсь думки повернув пістолет дулом угору. Там у темряві блищали бурштинові очі кота.
— Ну як, га, О-Томі-сан? — Ніби дражнячи її, Сінко промовив це тоном, у якому чувся сміх. — Торохне цей пістолет, і твій кіт перевертом злетить звідти. І з тобою буде те ж саме. Як тобі це сподобається?
Курок уже готовий був спуститись.
— Сінко! — раптом заговорила О-Томі. — Не треба, не стріляй.
Сінко перевів погляд на О-Томі. Одначе дуло пістолета було, як і раніше, спрямоване на кота.
— Авжеж, що не треба.
— Жаль його вбивати! Пощади хоч Міке.
У О-Томі було тепер зовсім інше лице — стурбоване, тремтячі губи її злегка розкрилися, показуючи ряд дрібних зубів. Дивлячись на неї напівглузливо, напівпідозріливо, Сінко нарешті опустив пістолет. Тієї ж миті на обличчі О-Томі відбилося полегшення.
— Кота я пощаджу. Але взамін… — Сінко промовив з наголосом: — Взамін я візьму тебе.
О-Томі трохи відвела погляд. Здавалося, в її душі на мить спалахнули водночас і злоба, і гнів, і огида, і печаль, і багато інших почуттів. Не перестаючи уважно стежити за цими змінами в дівчині, Сінко зайшов збоку їй за спину й розсунув сьодзі в кімнату за кухнею. Там, певна річ, було ще темніше, ніж у кухні. Та в ній можна було розгледіти шафочку та велике хібаті, кинуті під час виселення. Сінко перевів погляд на комір кімоно О-Томі, вологий од поту. Очевидно, О-Томі відчула цей погляд і, вся зіщулившись, оглянулася на Сінко, що стояв позаду. На її щоках уже знову з’явився колишній рум’янець. Але Сінко якось дивно моргнув, ніби завагавшись, і раптом знову прицілився в кота.
— Не треба! Не треба, кажуть тобі!
О-Томі утримала його і цієї миті впустила бритву.
По лиці Сінко пробігла легка посмішка.
— А не треба, так іди туди.
— Гидко! — з відразою пробурмотіла О-Томі. Та несподівано вона підвелась і, буцім на все махнувши рукою, пройшла до кімнати за кухнею. Сінко, здавалося, був дещо здивований тим, як легко вона скорилась долі. Дощ у цей час притих. Крізь хмари, мабуть, пробивалися промені вечірнього сонця, через що в кухні потроху світлішало. Стоячи в кухні, Сінко прислухався до того, що робиться в сусідній кімнаті. Ось вона розв’язує пояс. Ось лягає на мати. Потім усе стихло.