Провагавшись, Сінко ступив до напівтемної кімнати. Там посередині, затуливши лице руками, лежала на спині О-Томі… Сінко, ледве поглянувши на неї, відразу, мовби втікаючи від чогось, повернувся в кухню. На його лиці був якийсь дивний, непередаваний вираз: чи то злість, чи то сором. Він знову вийшов на дощаний настил і все так само, стоячи спиною до тієї кімнати, раптом гірко розсміявся.
— Я пожартував, чуєш, О-Томі-сан? Пожартував. Іди сюди.
…Через декілька хвилин О-Томі з котом за пазухою і з парасолем у руках про щось безтурботно розмовляла з Сінко, який стелив на підлозі свою порвану мату.
— Послухай, я хотів би запитати тебе про одну річ.
Усе ще відчуваючи деяку ніяковість, Сінко старався не дивитись на О-Томі.
— Про що?
— Ні про що особливо… Адже віддатися чоловікові для жінки найважливіша річ у житті. А ти було готова на це, щоб урятувати життя якогось кота… Чи не занадто це багато? — Сінко замовк. Але О-Томі тільки всміхнулась і погладила кота в себе за пазухою. — Ти так любиш цього кота?
— Люблю й Міке. — О-Томі відповіла ухильно.
— Ти вважаєшся дуже відданою своїм хазяїнам. Можливо, ти боялася залишитися винуватою перед хазяйкою, якщо Міке вб’ють?
— Еге ж, я й Міке люблю, і хазяйки боюсь. Але тільки…
О-Томі схилила голову набік, мовби вдивляючись кудись удалину.
— Як би це сказати? Якби я вчинила зараз інакше, у мене серце було б не на місці…
Іще через декілька хвилин Сінко, залишившись сам, сидів у кухні, обхопивши руками коліна, вкриті старим кімоно. Вечірні тіні під шурхіт рідкого дощу все більше й більше заповнювали кімнату. Шнур від вікна у стелі, глечик з водою біля водостоку — все одне за одним зникало в мороці. Й ось у дощових хмарах прокотились один за одним важкі удари храмового дзвону в Уено. Сінко, мовби пробуджений цими звуками, окинув поглядом затихлу кімнату. Потім, намацавши черпак, набрав води.
— Муракамі Сіндзабуро… Мінамото-но Сіґеміцу! Сьогодні ти програв!
Двадцять шостого березня двадцять третього року Мейдзі О-Томі з чоловіком і трьома дітьми проходила через площу Уено.
Того дня на Такенодай відкривалася Третя всеяпонська виставка, до того ж біля брами Курамон уже зацвіли вишні, тому площа кишіла народом. Сюди ж з боку Уено безперервною вервечкою рухались екіпажі та коляски рикш. Маеда Масада, Таґуті Укіті, Сібусава Еїті, Цудзі Сіндзі, Окакура Кокудзо, Ґедзьо Масао… В цих екіпажах і колясках сиділи й такі люди.
Чоловік з п’ятилітнім малюком на руках і зі старшим синочком, який учепився за його рукав, уникаючи натовпу, увесь час занепокоєно оглядався на О-Томі з донькою, що йшли позаду. О-Томі щоразу відповідала йому своєю світлою усмішкою. Певна річ, двадцять років принесли їй старість. Однак ясне сяяння її очей не зовсім померкло. В четвертому чи п’ятому році Мейдзі вона вийшла заміж за хазяйського племінника Коґая Масабея. Чоловік її тоді мав маленьку годинникову майстерню в Йокоґамі, тепер — на Ґіндзі.
Раптом О-Томі підвела очі. В парокінному екіпажі, що проїздив повз неї саме цієї хвилини, перебувала у спокої постать Сінко. Так, Сінко. Щоправда, теперішній Сінко був увесь укритий відзнаками — тут були і плюмаж із страусового пір’я, і промовисті нашивки із золотого позументу, й декілька великих і малих орденів. Але звернене в бік О-Томі червонувате лице із сивіючими вусами та бородою було, без сумніву, лицем волоцюги колишніх часів. О-Томі мимоволі сповільнила крок. Одначе, як не дивно, вона не здивувалась. Сінко не був простим волоцюгою. Чомусь вона це знала. Чи по лицю, чи по його мові, чи по пістолету, який у нього був? Так чи інакше, вона це знала. О-Томі, не повівши й бровою, пильно дивилася на Сінко. І Сінко, з наміром чи випадково, також дивився на неї. Спогад про дощовий день двадцять років тому цієї миті з надзвичайною чіткістю зринув у душі О-Томі. Того дня вона була готова без вагання віддатися Сінко, щоб урятувати кота. Що тоді керувало нею? Цього вона не знала. І Сінко тоді не захотів пальцем торкнутися тіла, яке вона йому віддавала. Що тоді керувало ним? І цього вона не знала. Та хоч вона нічого й не знала, однаково те, що сталося, було для О-Томі більш ніж природним. Відступаючи, аби дати дорогу екіпажу, вона відчула, що на серці в неї стало якось легше.
Коли екіпаж Сінко проїхав, чоловік знову обернувся із натовпу до О-Томі. Зустрівшись із ним очима, О-Томі, як нічого й не було, усміхнулася йому. Ясно, радісно.