Серпень 1922 р.
Сніжок
Стояв теплий весняний день. Собака на ім’я Сніжок тихенько брів по вулиці вздовж живоплоту; на гілках огорожі розпустилися бруньки, а де-не-де траплялися й квітучі вишні. Але Сніжок їх не бачив: він брів, опустивши морду та принюхуючись до землі.
Коли живопліт закінчився, Сніжок звернув у провулок, що відкрився перед ним. Та не встиг він зайти за ріг, як, охоплений жахом, завмер на місці.
І не дивно: у провулку за сім-вісім сажнів од повороту стояв гицель. За спиною він ховав мотузку, а очима стежив за маленьким чорним собачкою. А той довірливо їв шматок хліба, який він сам же йому кинув. Але не гицель сам по собі так налякав Сніжка. Якби справа стосувалася незнайомого собаки, нехай уже й так. Але гицель вистежував сусідського собаку Кляксу, його ліпшого друга Кляксу, з яким Сніжок зустрічався та обнюхувався щоранку.
Сніжок уже готовий був крикнути: «Кляксо, стережись!» Але в цю мить гицель кинув на нього грізний погляд: мовляв, спробуй тільки, попередь! Тобі першому дістанеться мотузка! І Сніжок з переляку забув, що хотів загавкати. Вірніше, не те що забув, а побоявся загавкати. Він так злякався, що не міг устояти на місці. З побоюванням поглядаючи на гицеля, Сніжок почав крок за кроком задкувати за ріг. І ледве тільки він зник з очей гицеля за живоплотом, як прожогом кинувся тікати.
Мабуть, якраз у цю хвилину на бідолашного Кляксу накинули зашморг: пролунав його заливчастий жалібний лемент. Але Сніжок не тільки не повернувся — де там, він навіть не зупинився. Він мчав, не оглядаючись назад, не роззираючись на всі боки, не дивлячись навіть собі під ноги, він з розгону потрапляв у калюжі, розкидав камінці, перекидав урни… Ось він помчав з гори, — стій! — мало не потрапив під машину. Невже Сніжок од страху збожеволів? Ні, він мчав стрімголов тому, що у вухах у нього настирливо дзвенів лемент Клякси:
— Гав-гав! Рятуйте! Гав-гав! Рятуйте!
Задихаючись від бігу, Сніжок нарешті дістався додому. Він прослизнув через собачий лаз в огорожі, пробіг повз комору й опинився в садочку позаду будинку, де стояла його собача будка. Сніжок промчав по саду як вітер. Тут він був у безпеці, тут він міг не боятися мотузки! До того ж — о, щастя! — в саду на зеленій траві грали в м’яча його господарі, дівчинка і хлопчик. Помахуючи хвостом, Сніжок одним стрибком підскочив до дітей.
— Люба дівчинко! Любий хлопчику! Послухайте тільки, що сьогодні зі мною було! Я щойно зустрівся з гицелем! — сказав Сніжок, іще не відхекавшись. (Втім, діти не розуміли собачої мови, їм здавалося, що це просто гавкання.)
Дівчинка і хлопчик, немовби чимось здивовані, навіть не приголубили його, і Сніжок, дивуючись, заговорив знову:
— Дівчинко, ви знаєте, хто такий гицель? Це страшна людина! Я-то врятувався, але сусіда Кляксу спіймали.
Але дівчинка і хлопчик лише переглядалися. Гірше того: трохи згодом вони раптом обмінялися такими дивними словами:
— Що це за собака, га, Харуо-сан?
— І справді, звідки цей собака, сестричко?
Як що за собака? Цього разу здивувався Сніжок. (А Сніжок чудово розумів мову і дівчинки і хлопчика. Ми гадаємо, що собаки не розуміють нас, тому що ми самі не розуміємо їхньої мови. А насправді собаки навчаються у людей різних штук саме тому, що розуміють людську мову. А ось ми не розуміємо їх і тому не можемо навчитись у них ні знаходити дорогу в темряві, ні розрізняти ледве помітний запах, ні багато іншого, що вони знають ліпше за нас.)
— Як що за собака? Це я, Сніжок!
Але дівчинка, як і до цього, дивилася на нього неприязно.
— Можливо, це брат сусідського Клякси?
— Мабуть, що так, — розсудливо відповів хлопчик. — Цей собака також зовсім чорний.
Сніжок відчув, як шерсть на спині в нього стає дибом. Зовсім чорний! Не може бути! Адже він іще цуценям був білий, як молоко. Сніжок подивився на свої лапи — так, ці лапи, та й не тільки вони — і груди, і черево, і його чудовий пухнастий хвіст — усе було чорне, як дно сковороди. Чорне, без єдиної цяточки чорне!
Сніжок почав скакати, метатися й голосно гавкати.
— Ой, Харуо-сан, я боюсь! Цей собака, мабуть, скажений! — жалібно запхикала дівчинка. Та хлопчик був хоробрий. Сніжок раптом дістав сильний удар у лівий бік. І ось уже знову палиця свистить над самою його головою. Сніжок ледве ухилився й зараз же стрімголов помчав знову до живоплоту, туди, де в тіні платана стояла пофарбована у світло-жовтий колір собача будка. Добігши до будки, Сніжок оглянувся на своїх маленьких господарів і ще раз прогавкав: