— Дівчинко! Хлопчику! Адже я ваш Сніжок! Нехай я чорний, але я все той же самий Сніжок!
Голос у Сніжка уривався від горя і гніву. Але ж дівчинка та хлопчик не могли його зрозуміти. Дівчинка з досадою тупнула ногою, промовивши: «От противний собака! Все ще гавкає!» А хлопчик — хлопчик підібрав з дороги кілька камінців і з усієї сили жбурнув їх у Сніжка.
— Ач, розсівся! Ось тобі! Ось тобі!
Камінці так і летіли в Сніжка. Один камінець влучив у вухо й поранив його до крові. Сніжок нарешті підібгав хвоста і вискочив за живопліт.
За живоплотом весело пурхав білий метелик, іскрячись на сонці сріблястим пилком крилець.
— Що, брате, ти тепер бездомний пес? — пискнув метелик.
Сніжок зітхнув, постояв трохи біля трамвайного стовпа і поплентався куди очі дивляться.
Прогнаний своїми господарями, Сніжок почав швендяти містом. Він блукав вулицями, забирався в парки, забігав у провулки, та ніде не міг подітися від одного — від вигляду своєї чорної шерсті. То він опинявся перед дзеркалами перукарні, поставленими біля дверей, щоб у них могли дивитися відвідувачі, то він бачив себе в калюжі, в якій голубіло небо, яке прояснялося після дощу, то його чорна постать відбивалась у дзеркальному склі ошатної вітрини, то непроханим дзеркалом йому слугували великі блискучі кухлі з чорним пивом, які стояли на столиках у кафе…
Одного разу, коли Сніжок тихенько брів уздовж ґрат парку, до воріт під’їхав автомобіль, і в його блискучому лакованому кузові Сніжок чітко, мов у дзеркалі, побачив і ґрати парку, і гілки, що звішувалися над ними, і внизу, біля огорожі, великого чорного собаку — самого себе. Тоді Сніжок гірко зітхнув і втік до парку. Похнюпивши голову він блукав під деревами, у молодому листі яких шелестів легкий вітерець. Тишу порушувало тільки дзижчання бджіл, які роїлися над квітами. І ніде не було нічого схожого на дзеркало, крім невеличкого ставка, що його Сніжок старанно оминав. У мирній тиші парку Сніжок майже забув про своє горе. Та недовго насолоджувався він спокоєм. Ледве тільки він вийшов на обсаджену квітучими кущами доріжку, як із-за рогу до нього донеслося пронизливе собаче гавкання:
— Гав-гав! Рятуйте! Гав-гав! Рятуйте!
Сніжок затремтів. Цей лемент дуже нагадав йому жахливий кінець Клякси. Зажмурившись, він зібрався вже було втікати. Але це тривало буквально одну мить. Сніжок одразу голосно загавкав і повернув назад.
— Гав-гав! Рятуйте! Гав-гав! Рятуйте! — долинуло до нього знову.
— Гав-гав! Не бійсь! Гав-гав! Не бійсь! — озвався Сніжок.
Нагнувши голову, він стрілою помчав у бік крику.
Одначе коли Сніжок прибіг, він побачив перед собою аж ніяк не гицеля. Просто декілька хлопчиків у формених костюмчиках, очевидно, повертаючись зі школи, галасливо вовтузилися, волочачи за шию на мотузці рудого цуцика. Цуцик з усієї сили упирався лапами і все кричав: «Рятуйте!» Але діти не звертали на його лемент ніякої уваги. Вони сміялися, перегукувались або копали цуцика ногою в бік.
Ні хвилини не зволікаючи, Сніжок із гавканням накинувся на них. Від несподіванки вони перелякалися. Та й справді, у Сніжка з його палаючими очима та вискаленими іклами був дуже грізний вигляд. Хлопчики розбіглися врізнобіч, а один так розгубився, що навіть потрапив на газон. Прогнавши їх подалі, Сніжок повернувся до цуцика й напівсердито заговорив:
— Ходімо разом. Я проведу тебе додому.
Сніжок побіг до виходу з парку, а цуцик радісно тюпав за ним услід, стараючись не відстати, то пробираючись під лавками, то наступаючи на квіти. Кінець мотузки, обв’язаний навколо його шиї, все ще волікся за ним по землі.
Через годину Сніжок стояв з рудим цуциком перед дешевим кафе. Навіть удень у цьому напівтемному кафе горіло електричне світло і звучав хрипкий грамофон. Гордовито помахуючи хвостом, цуцик розповідав Сніжку:
— Отут я живу. В цьому кафе. А ви де живете, батечку?
— Я? Я?.. Далеко звідси, на іншій вулиці. — Сніжок сумно зітхнув. — Ну, я піду.
— Заждіть, батечку. Господар у вас сердитий? Якщо ваш господар не сердитий, залишайтесь у нас на ніч. Тоді моя мама зможе подякувати вам за те, що ви врятували мені життя. У нас удома є всякі смачні речі — і молоко, і кава, і біфштекси.
— Дякую, дякую. Та в мене ще є деякі справи, відкладімо частування до іншого разу. Привіт твоїй мамі.
Сніжок підвів очі на небо, зітхнув і зібрався йти.
— Батечку, батечку! — Цуцик сумно смикнув носом. — Скажіть хоч, як вас звати. Моє ім’я Наполеон, а звуть мене просто Напотян, Напоко. А вас?