Проказавши все це, Сніжок уткнув морду в лапи і міцно заснув.
— Оце так диво, Харуо-сан!
— Що таке, сестричко?
Сніжок прокинувся від звуку тоненьких голосів дітей, дівчинка та хлопчик здивовано переглядалися, стоячи перед собачою будкою. Сніжок опустив очі на траву. Адже так здивувалися дівчинка та хлопчик, коли він зробився чорним. Сніжок згадав про це, і так сумно йому стало, що він навіть пожалкував про своє повернення. І ось цієї самої миті хлопчик раптом підстрибнув і голосно крикнув:
— Тату! Мамо! Сніжок повернувся!
Сніжок! Сніжок підхопився. Він готовий був утекти. Але дівчинка простягла руки й міцно обняла його за шию. Тоді Сніжок пильно подивився їй у вічі — і в її чорних зіницях він побачив чітко зображення світло-жовтої собачої будки під кленом, а перед будкою крихітного, як зерно рису, білого собаку. Він не міг відвести погляду від цього білого собаки.
— Дивися, Сніжок плаче! — сказала дівчинка, обіймаючи Сніжка, і обернулася до брата. А хлопчик — о, який у нього був самовдоволений вигляд!
— А сама? Старша, а ревеш!
Так Сніжок знову зробився білим і знову зажив у своїх любих господарів, дівчинки та хлопчика. Але ніколи ні вони, та й ніхто інший не дізнався, що Сніжок і є той хоробрий чорний собака, який урятував життя багатьом людям і заслужив таку славу. Звідки ж я це знаю? — запитаєте ви. А мені це якось уночі розповів той самий Місяць.
Липень 1923 р.
Холод
Був ранок, нещодавно перестав іти сніг. В учительській фізичного відділення сидів Ясукіті й дивився на вогонь у грубці. Вогонь мовби дихав — то яскраво спалахував жовтим полум’ям, то ховався в сірій золі. Так він невпинно боровся з холодом, розлитим по кімнаті. Ясукіті раптом уявив собі холод позаземних світових просторів і відчув до розпеченого до червоного жару вугілля щось схоже на симпатію.
— Хорікава-куне!
Ясукіті підвів очі на бакалавра природничих наук Міямото, що стояв біля грубки. Міямото, в окулярах для короткозорих, з ріденькими вусиками над верхньою губою, стояв, засунувши руки в кишені штанів, і добродушно всміхався.
— Хорікава-куне! Ти знаєш, що жінка також фізичне тіло?
— Що жінка — тварина, я знаю.
— Не тварина, а фізичне тіло. Це — істина, яку я сам нещодавно відкрив, коштувала вона багатьох зусиль.
— Хорікава-сане, розмови Міямото-сана не слід сприймати всерйоз.
Це сказав інший викладач фізики, бакалавр природничих наук Хасеґава. Ясукіті оглянувся на нього. Хасеґава сидів за столом позаду Ясукіті, перевіряючи контрольні роботи, по всьому його лицю з великим лобом розлита була збентежена усмішка.
— Це дивно! Хіба моє відкриття не має ощасливити Хасеґава-куна? Хорікава-куне, ти знаєш закон теплообміну?
— Теплообмін? Це щось про тепло електрики?
— Лихо з вами, літераторами.
Міямото підкинув у відчинені дверцята грубки, осяяні відблисками вогню, совок вугілля.
— Коли два тіла з різною температурою дотикаються, то тепло передається від тіла з вищою температурою до тіла з нижчою температурою, поки аж температура обох тіл зрівняється.
— Так це ж само собою зрозуміло.
— Оце й називається законом теплообміну. Тепер будемо вважати, що жінка — фізичне тіло. Так? Якщо жінка фізичне тіло, то й чоловік, звичайно, також. Тоді любов буде відповідати теплу. Коли ці чоловік і жінка дотикаються, любов, як і тепло, передається від більш захопленого чоловіка до менш захопленої жінки, поки аж у них обох зрівняється. Якраз так сталося в Хасеґава-куна.
— Ну, починається!
Хасеґава майже зраділо засміявся, наче від лоскоту.
— Нехай Е — кількість тепла, яка проходить через площу S за час T, так? Тоді Н — температура, Х — відстань від джерела тепла, К — коефіцієнт теплообміну, що визначається речовиною. Тепер візьмемо випадок із Хасеґава-куном.