Через десять хвилин Ясукіті схвильовано походжав пероном. Думки його були наповнені щойно баченим жахливим видовищем. З особливою чіткістю він бачив пару, що здіймалася від крові. У цю хвилину він згадав про процес теплообміну, про який вони нещодавно бесідували. Життєве тепло, яке містилося в крові, за законом, який пояснив йому Міямото, з непогрішною правильністю невблаганно переходить у рейки. Це друге життя, хоч чиїм би воно було — чи сторожа, що загинув на посту, чи тяжкого злочинця, — з тією ж невблаганністю передається далі. Що такі ідеї позбавлені всякого сенсу, він і сам розумів. І відданий син, упавши в воду, неминуче потоне, і цнотлива жінка, потрапивши у вогонь, мусить згоріти. Так він знову і знову старався подумки переконати себе самого. Але те, що він бачив своїми очима, справило тяжке враження, що не залишало місця для логічних міркувань.
Одначе, незалежно від його настрою, у тих, що гуляли на пероні, був вигляд цілком щасливих людей. Ясукіті це дратувало. Голосне базікання морських офіцерів було йому фізично неприємне. Він запалив другу сигарету й відійшов до краю перону. Звідси на відстані двох-трьох тьо було видно той переїзд. Юрба обабіч начебто вже розійшлася. Тільки біля семафора гойдалося жовте полум’я вогнища, навколо якого сиділи залізничні робітники.
У Ясукіті це далеке вогнище викликало щось подібне до симпатії. Одначе те, що поряд було видно переїзд, навіювало тривогу. Він повернувся спиною до переїзду і знову змішався з натовпом. Але не пройшов і десяти кроків, як раптом помітив, що хтось упустив червону шкіряну рукавичку. Рукавичка впала, коли її власник, ідучи, зняв її з правої руки, щоб запалити сигарету. Ясукіті обернувся. Рукавичка лежала на краю перону долонею догори. Здавалося, що вона безмовно кличе його зупинитись.
Під морозяним похмурим небом Ясукіті почув душу цієї самотньої залишеної рукавички. І разом з тим відчув, як у холодний світ тонкими променями падає тепле сонячне світло.
Квітень 1924 р.
Обривок листа
Це був обривок листа на європейському папері, який валявся під лавою в парку Хібія. Підбираючи його, я гадав, що він випав із моєї власної кишені. Та коли поглянув, виявилося, що це лист однієї молодої жінки, надісланий іншій. Ясна річ, такий лист викликав у мене цікавість. До того ж місце, що потрапило мені на очі, мало в собі рядок, який, не знаю як іншим, але мені не можна було пропустити.
«…та коли я взялася за Акутаґаву Рюноске — от уже дурень!»
Як висловився один критик, я «такий скептик, що готовий пожертвувати своєю довершеністю письменника». Причому до власної дурості ставлюся більш скептично, ніж усякий інший. «Та коли я взялася за Акутаґаву Рюноске — от уже дурень!» — що за базікання вертихвістки? Стараючись угамувати гнів, який спалахнув у мені, я вирішив усе-таки проглянути міркування цієї дівиці. Наведене нижче — переписано з обривка листа слово в слово.
Яке нудне моє існування, і сказати не можна. Що поробиш, глухий кут Кюсю. Театру немає, виставок немає (ти була на виставці Сунйокай? Якщо була, напиши мені. З минулого року вони почали мені подобатися), концертів немає, лекцій немає, — словом, нікуди піти. На додачу інтелігенція цього містечка ледве дійшла до рівня Токутомі Рока. Вчора я зустрілась із приятелькою з часів жіночого училища, — і що ж? — вона тільки зараз відкрила для себе Арісіма Такео. Подумай, як це жахливо. Тому я живу вдома безцільно, як і всі, шию, кухарюю, граю на фісгармонії сестрички, перечитую книги. Ах, кажучи твоїми словами, не життя, а сама нудьга.
Це б іще півбіди. Але час від часу з’являються родичі й заводять мову про заміжжя. То сватають старшого сина члена префектуальної ради, то племінника власника рудної шахти, лише фотографій надивилась я не менше десяти штук. Так-так, і серед них була фотографія сина Накаґави, того, що поїхав до Токіо. Якось я тобі його показувала — він проходив коридором в університеті чи то з офіціанткою кафе, чи то ще з кимось… А його вважають талановитим. Хіба це не означає дурити людей? Ось я і сказала їм: «Я не говорю, що не вийду заміж. Але в справах заміжжя покладатимусь не на судження інших, а на своє власне. Зате й відповідальність за майбутнє щастя або нещастя ляже цілковито на мене».
Одначе наступного року брат закінчить комерційний інститут, сестричка перейде до четвертого класу жіночого училища. Як почнеш прикидати, от і виходить, що не вийти заміж ніяк не можна. В Токіо справа зовсім інша. А в нашому містечку ніяких понять немає, вони гадають, я не хочу прилаштуватись, аби завадити шлюбові брата й сестри. Слухати такі дорікання просто нестерпно.