Звичайно, я знаю, що не можу навчати музики, як ти, й мені не лишається нічого іншого, як вийти заміж. Але хіба це означає, що треба вийти за кого завгодно? А в нашому містечку вважають, що всьому виною «високі ідеали». «Високі ідеали!» Саме слово «ідеал» можна пожаліти. Адже тут його використовують не інакше, як стосовно кандидатів у чоловіки. А до чого ці кандидати гарні! Це я тобі зараз поясню. Хочеш приклад? Син члена префектуальних зборів служить у банку чи ще десь. Він справжній пуританин. Пуританин — це б іще сяк-так, але подумай, він не тільки не п’є навіть солодкого саке, він іще й секретар товариства тверезості. Якщо вже народився непитущим, чи не смішно вступати до товариства тверезості? Одначе він цілком серйозно виголошує промови про шкідливість алкоголю.
Щоправда, не всі кандидати в чоловіки недоумкуваті. Інженер з електричної компанії, що більше за всіх припав до душі моїм батькам, принаймні, освічений молодий чоловік. Я бачила його тільки мигцем, але відразу помітила, що лицем він нагадує Крейслера. Цей Ямамото із захопленням вивчає суспільні проблеми. Та до мистецтва, до філософії в нього немає ані найменшого інтересу. На додачу його розвага — стрільба з лука й пісеньки нанівабусі. А я завжди вважала, що любити нанівабусі — означає мати поганий смак. Раніше я не заїкалася про нанівабусі. Якось я поставила платівки Ґаллі-Курчі й Карузо, так він запитав: «А чи немає Торамару?» — от і видав себе з головою. А трапляються речі й кумедніші: якщо в нас удома піднятися в мезонін, то здається, буцім видно вежу храму Сайсьодзі. Й нібито в імлі, що огортає вежу, блищать дев’ять кілець — про це могла б написати вірші Йосано Акіко. Коли цей Ямамото якось прийшов до нас у гості, я запитала: «Яматото-сан, вежу видно?» — а він усерйоз, витягнувши шию: «Так, видно. Скільки в ній метрів?» Звичайно, він не є недоумкуватим, але з мистецтвом явно не в ладах.
Чимало знає мій кузен Фуміо. Він читав і Наґаї Кафу, і Танідзакі Дзюн’ітіро. Та коли я спробувала з ним поговорити, то переконалася, що він провінційний знавець і судить про багато чого невірно. Приміром, «Перевал Дайбосацу» він вважає шедевром. Це ще так-сяк, але річ у тім, що він відомий усім гульвіса. За словами батька, він може потрапити під опіку. Тому-то батьки й не визнають кузена кандидатом у женихи. Тільки його батько — тобто мій дядько — бажає бачити мене своєю невісткою. Відкрито він про це не говорить і допитується в мене потихеньку. Послухай його розмови: «Якби ти прийшла до нас, гульбищі його закінчилися б». Можливо, всі батьки такі? Все ж він страшенний егоїст. На думку дядька, я не стільки годжуся в хазяйки, скільки можу, як він каже, послугувати засобом проти розгульного способу життя кузена. Далебі, не можу сказати, як обридло мені це.
Всі ці матримоніальні складнощі навели мене на думку про те, наскільки немічні японські письменники. Я здобула освіту, духовно зросла, і тому важко мені взяти чоловіком недоука — але ж не лише я страждаю через це. Таких у Японії, мабуть, сила-силенна. Та хіба хто-небудь із наших письменників зобразив жінку, що страждає через цю складність? Хіба вказали вони, яким чином розв’язати таку проблему? Аж ніяк не найкраще відмовитися від заміжжя, якщо його не хочеш. Припустимо, що дівчина не вийде заміж і на її адресу не буде дурних попрікань, як у нас у містечку, адже це означає, що їй доведеться заробляти собі на прожиття. Але хіба здобута освіта дає нам хоч яку-небудь можливість жити самостійно? З нашим знанням іноземних мов і в домашні вчителі не візьмуть, а з нашим плетінням не заробиш навіть на плату за кімнату. Значить, залишається одне — вийти за чоловіка, якого зневажаєш. Я гадаю, це звичайна і в той же час велика трагедія. Але те, що вона звичайна, хіба це не робить її ще страшнішою? Називається шлюб, а по суті проституція.
А ти чудово можеш заробляти собі на прожиття, не те що я. Нічому я не заздрю так, як цьому! Та й не лише тобі. Вчора ми з мамою пішли за покупками, і я бачила, як молодша за мене дівчина працює на японській друкарській машинці. Навіть вона — наскільки вона щасливіша за мене! Ах, ти ж більше за все не любиш сентиментальності. Ну, я припиняю свої зітхання.
Все-таки я хочу накинутися на немічність японських письменників. Аби знайти вихід із важкого становища, в яке я потрапила з моїм майбутнім заміжжям, я взялася перечитувати деякі книги. Та чи знайшовся хоч один письменник, який говорив би від нашого імені? Куроата Момодзо, Кікуті Хіросі, Куме Масао, Мусякодзі Санеацу, Сатомі Тон, Сато Харуо, Йосіда Ґендзіро, Ноґамі Яйої — усі до останнього сліпі. Ну й нехай їх, але коли я взялася за Акутаґаву Рюноске — оце вже дурень! Ти читала оповідання «Панночка Рокуномія»? (Беручи приклад із Кьодена і Самба, я тут мушу додати щось на зразок реклами: «Панночка Рокуномія» надрукована у збірці новел «Сюмпуку» у видавництві Сюнйодо. — Р. А.) Акутаґава в цьому оповіданні ганьбить боязку дівчину. Далебі, чоловік, який не здатен пристрасно жадати, нікчемніший за злочинця. Та хоч як би пристрасно жадали ми, ті, що здобули освіту, яка не дає нам можливості стати на ноги, однаково коштів здійснити жадання в нас немає. Так було і з панночкою Рокуномія. Самовдоволено ганьбити її — хіба в цьому не виявляється ницість автора? Я ще більше стала зневажати Акутаґаву Рюноске, коли прочитала це оповідання…»