Жінка, яка написала цього листа, — сентиментальний невіглас. Замість того, щоб переводити папір такими звіреннями почуттів, ліпше б вона спробувала втікати, аби вступити до школи друкарок. Я не прийняв «дурня» на свою адресу, я сам її зневажав. Але разом з тим почував щось подібне до співчуття. Хоч скільки б вона висловлювала своє невдоволення, однаково вийде за інженера з електричної компанії або за кого-небудь іще. А вийшовши заміж, перетвориться на звичайнісіньку дружину. Почне слухати й нанівабусі. Забуде вежу Сайсьодзі. Буде, як свиня поросят, народжувати дітей… Я засунув обривок листа глибоко в шухляду столу. Там разом із старими листами жовкнуть і вицвітають і мої мрії.
Квітень 1924 р.
Кінські ноги
Героя цього оповідання звати Осіно Хандзабуро. На жаль, людина він нічим не знаменита. Він службовець пекінського відділення компанії «Міцубісі», років йому близько тридцяти. Через місяць по закінченні комерційного училища Хандзабуро дістав місце в Пекіні. Товариші та начальство відгукувалися про нього не те щоб добре, але й не можна сказати, що погано. Посередність, безбарвність — ось що визначає зовнішність Хандзабуро. Додам, що таке ж і його сімейне життя.
Два роки тому Хандзабуро одружився з однією панночкою. Звали її Цунеко. І це, на жаль, не було одруження з любові. Це був шлюб, улаштований родичами Хандзабуро, літніми чоловіком і дружиною, через свата. Цунеко не можна було назвати красунею. Щоправда, не можна було назвати її потворною. На її пухкеньких щічках завжди тріпотіла усмішка. Завжди — за винятком тієї ночі по дорозі з Мукдена до Пекіна, коли в спальному вагоні її кусали блощиці. Та відтоді їй більше не доводилось боятися блощиць: у казенній квартирі на вулиці N у неї було припасено два флакони «Піретруму» — засобу від комах, виготовленого фірмою «Коморі».
Я сказав, що сімейне життя Хандзабуро зовсім посереднє, безбарвне, і дійсно, так воно й було. Він обідав із Цунеко, слухав з нею грамофон, ходив до кінематографа — і тільки; словом, вів таке життя, як і всякий інший службовець у Пекіні. Одначе й за такого способу життя їм не уникнути було від накреслень долі. Одного разу пополудні доля обірвала одним ударом мирний перебіг цього посереднього безбарвного життя. Службовець фірми «Міцубісі» Осіно Хандзабуро раптово помер од удару.
Цього ранку Хандзабуро, як і зазвичай, ретельно займався паперами за своїм службовим столом у приміщенні Дундуань-пайлоу. Говорили, що товариші по службі, які сиділи навпроти нього, не помітили в ньому нічого незвичайного. Одначе в ту мить, коли він, видно, доопрацював один із паперів, засунув до рота цигарочку й хотів було чиркнути сірником, — він раптом упав долілиць і помер. Сконав він якось занадто раптово. Та, на щастя, не заведено суворо судити про те, хто як помер. Судять лише про те, хто як живе. Завдяки цьому і у випадку з Хандзабуро обійшлося без особливих пересудів. Мало того що без пересудів. І начальство, і товариші по службі висловили вдові Цунеко глибоке співчуття.
За висновком професора Ямаї, директора лікарні Тунжень, смерть Хандзабуро настала від удару. Та сам Хандзабуро, на лихо, не думав, що це удар. Щонайперше він не думав навіть, що помер. Він тільки здивувався тому, що раптом опинився в якійсь конторі, де ніколи раніше не бував.
Фіранки на вікнах контори тихо гойдалися од вітру в сяйві сонячного дня. А втім, за вікном нічого не було видно… За великим столом посеред кімнати сиділи один проти одного два китайці в білих халатах і перегортали гросбухи. Одному було всього років двадцять, другий, з довгими пожовклими вусами, був старший.