«…грудня. Навіть на ніч не знімаю ні шкарпеток, ні кальсон. Окрім того, вельми нелегка справа ховати від Цунеко ступні. Вчора, лягаючи спати, Цунеко сказала: «Який ви мерзлякуватий! Що це? Ви навіть поперек кутаєте в хутро?» Хтозна — чи не близький час, коли мої кінські ноги буде виявлено?..»
Окрім цієї, Хандзабуро підстерігала ще й інша небезпека. Перераховувати їх усі занадто стомливо. Та більше за все мене вразив у його щоденнику такий запис:
«…грудня. Сьогодні під час обідньої перерви пішов до букініста біля храму Луньфуси. Перед входом до книгарні стояв екіпаж, запряжений конякою. А втім, це був не європейський екіпаж, а китайські дрожки з піднятим темно-синім верхом. На передку дрімав кучер. Я не звернув на все це особливої уваги й хотів було ввійти до книгарні. Та цієї самої хвилини кучер, цьвохнувши батогом, крикнув: «Цо! Цо!» «Цо» — це слово, що його китайці використовують, коли хочуть осадити коня. Не встиг кучер договорити, як коняка позадкувала. І ось цієї миті — чи не жахливо? — я також, стоячи все ще лицем до книгарні, почав крок за кроком відступати по тротуару. Що я відчував цієї хвилини — який страх, яке здивування, — цього пером не описати! Даремно силкувався я зробити хоч крок уперед — під владою страшної, нездоланної сили я продовжував одступати. Тим часом ще мені й поталанило, що кучер сказав «цо». Ледве екіпаж зупинився, я також перестав задкувати. Та дивні речі на цьому не припинилися. Полегшено зітхнувши, я мимоволі оглянувся на екіпаж. І ось коняка — сіра кобила, запряжена в екіпаж, — якось незрозуміло заіржала. Незрозуміло? Ні, не так уже й незрозуміло! В цьому пронизливому іржанні я чітко вирізнив регіт. І не тільки в коняки — у мене самого до горла підступило щось схоже на іржання. Видати цей звук було б жахливо. Я обома руками затулив вуха і скільки духу кинувся навтіки…»
Одного разу наприкінці березня він раптом помітив, що його ноги зовсім спонтанно скачуть і стрибають. Але доля приготувала Хандзабуро останній удар. Через що ж його кінські ноги раптом захвилювались? Аби відповісти на це запитання, слід би зазирнути до щоденника Хандзабуро. Але, на жаль, його щоденник закінчується саме за день до того, як його спіткало нове лихо. Тільки на підставі попередніх і наступних обставин можна висловити деякі загальні припущення. Прочитавши «Записки про коней», «Зібрання відомостей про биків, коней і верблюдів років ґенкьо» та інші праці, я прийшов до висновку, що його ноги так сильно схвилювалися з такої причини.
Це був сезон жовтої пилюки. «Жовта пилюка» — це дрібний пісок, що його приносить весняний вітер до Пекіна з Монголії. Судячи зі статей у газеті «Дзюнтен дзіхо», цього року жовта пилюка сягнула небувалої за десятки років густоти. «За п’ять кроків од брами Дешень-минь не видно вежі на брамі», — говорилося тоді, й лише із самого цього видно, що пилюка дійсно була страшенна. Тим часом кінські ноги Хандзабуро належали здохлому коневі з кінного ринку за брамою Дешень-минь, а цей здохлий кінь, без сумніву, був кунлуньським скакуном з Монголії, привезеним через Калґан і Цзіньчжоу. Й хіба не природно, що, почувши монгольське повітря, кінські ноги Хандзабуро раптом застрибали й заскакали? Крім того, це був час злучки, коли ті коні, що не зачинені в стайні, носяться на волі як скажені… Враховуючи все це, доводиться визнати одне: та обставина, що ці кінські ноги не могли залишатись у спокої, заслуговує на всіляке співчуття.
Вірне це пояснення чи ні — тільки, як кажуть, Хандзабуро в ті дні на службі весь час стрибав, ніби пританцьовуючи. Кажуть, що по дорозі додому він на протязі трьох кварталів перекинув сімох рикш. Нарешті, вже повернувшись додому, він, за словами Цунеко, ввійшов до кімнати, похитуючись і задихаючись, як собака у спеку, і, впавши на стілець, одразу ж наказав приголомшеній дружині принести мотузки. З його вигляду Цунеко зразу зміркувала, що сталося щось жахливе. Він був надзвичайно блідий. Окрім того, він увесь час схвильовано й ніби не в змозі стримати себе переступав ногами у високих чоботях. Цунеко, забувши через це навіть про свою звичку посміхатися, запитала, навіщо йому мотузки. Та чоловік, страдницьки витираючи піт з лоба, тільки повторював:
— Швидше, швидше!.. Інакше — жах!..
Цунеко хочеш не хочеш дала чоловікові зв’язку мотузок, призначених для пакування корзин. Він почав обв’язувати цими мотузками свої ноги в чоботях. Думка, що її чоловік збожеволів, майнула в неї саме цієї хвилини. Не зводячи з нього погляду, Цунеко тремтячим голосом запропонувала запросити професора Ямаї. Та Хандзабуро старанно обмотував ноги мотузками й не піддавався на її вмовляння.