— Що цей дурисвіт розуміє? Це розбійник! Шахрай! Ліпше притримай мене.
Обнявшись, вони тихо сиділи на канапі. Жовта пилюка, що заволікала весь Пекін, густішала все дужче. Навіть призахідне сонце за вікном здавалося каламутною кулею, позбавленою блиску. І ноги Хандзабуро, звісно, не могли залишатись у спокої. Спутані мотузками, вони без угаву рухалися, ніби натискаючи на якісь невидимі педалі. Цунеко, жаліючи його та намагаючись підбадьорити, говорила то про те, то про інше.
— Чому… чому ви так дрижите?
— Нічого! Нічого!
— Але ви весь мокрий! Цього літа ми поїдемо до Японії. Ми так давно не були вдома!
— Неодмінно поїдемо! Поїдемо й залишимося там.
П’ять хвилин, десять хвилин, двадцять хвилин… час тихими кроками проходив над ними. Цунеко говорила кореспонденту «Дзюнтен дзіхо», що в ці хвилини вона почувалась ув’язненою, закованою в кайдани. Та через півгодини настала нарешті мить, коли кайдани розірвались. Щоправда, розірвалося не те, що Цунеко назвала своїми кайданами. Розірвалися людські узи, що тримали Хандзабуро вдома. Вікно, крізь яке струменіло каламутне червоне світло, раптом із шумом розчинилося від пориву вітру. І тієї ж миті Хандзабуро щось голосно крикнув і підскочив на три сяку вгору. Цунеко побачила, як мотузка лопнула, мовби розрізана. А Хандзабуро… але це вже не розповідь Цунеко. Побачивши, як чоловік підскочив, вона тут же впала на канапу і знепритомніла. Та китаєць-бой із казенної квартири так розповідав тому ж кореспондентові: наче рятуючись од переслідування, Хандзабуро вискочив із вестибюлю, мить він стояв біля входу, потім задрижав усім тілом і, видавши жахливий зойк, який нагадував іржання, кинувся просто в жовту пилюку, що застилала вулиці…
Що сталося з Хандзабуро потім? Це до цього часу лишається таємницею. Втім, кореспондент «Дзюнтен дзіхо» повідомляє, що того дня, близько восьмої вечора, при тьмяному світлі місяця, затуманеного жовтою пилюкою, по полотну знаменитої залізничної лінії Падалінь, звідки дивляться на Велику стіну, біг якийсь чоловік без капелюха. Та ця кореспонденція не цілком певна. Справді, інший кореспондент тієї ж газети повідомляє, що того самого дня, також близько восьмої вечора, під дощем, який прибив жовту пилюку, якийсь чоловік без капелюха біг по дорозі Шісаньлін, уздовж якої стоять кам’яні зображення людей і коней. Таким чином, куди зник Хандзабуро, вибігши з вестибюлю будинку компанії на вулиці N., сказати з певністю неможливо.
Ясна річ, втеча Хандзабуро, так само як і його воскресіння, зробилася предметом усіляких пересудів. Але Цунеко всім — і керівнику, і товаришам по службі, і професору Ямаї, і редактору «Дзюнтен ніппон» — пояснювала його втечу божевіллям. І справді, без сумніву, легше було пояснити це божевіллям, ніж кінськими ногами. Уникати важкого й удаватися до легкого — таким є звичайний шлях на світі. Представник цього шляху, редактор «Дзюнтен дзіхо», пан Мудаґуті, другого дня після втечі Хандзабуро вмістив у газеті нижченаведену статтю, витвір свого блискучого пера:
«Пан Осіно Хандзабуро, службовець компанії «Міцубісі», вчора ввечері, о п’ятій годині п’ятнадцять хвилин, очевидно, раптом утратив розум і, не слухаючи вмовлянь своєї дружини Цунеко, втік невідомо куди. На думку директора лікарні Туньжень професора Ямаї, пан Осіно минулого літа переніс апоплексичний удар, три доби пролежав непритомний і відтоді почав виявляти певне дивацтво. Судячи із щоденника пана Осіно, знайденого пані Цунеко, пан Осіно страждав дивною нав’язливою ідеєю. Одначе нам хотілось би запитати, як назвати хворобу пана Осіно? Де почуття відповідальності чоловіка пані Цунеко, пана Осіно? Міць нашої імперії, що жодного разу не заплямувала себе вторгненням зовнішнього ворога, спирається на принцип сім’ї. Якщо вже вона спирається на принцип сім’ї, зайве запитувати, яка велика відповідальність тих, хто є главою сім’ї. Чи має право такий глава сім’ї самочинно втрачати розум? На таке запитання ми рішуче відповідаємо: ні! Припустімо, що чоловіки дістануть право втрачати розум. Тоді вони, зовсім занедбавши сім’ю, знайдуть щастя або ходити і співати по великих дорогах, або блукати по горах і лісах, або мати дах і їжу в лікарні для душевнохворих. Але в такому разі двохтисячолітній принцип сім’ї, що ми ним пишаємося перед усім світом, неминуче розсиплеться на порох. Мудрець прорік: належить ненавидіти злочин, але не слід ненавидіти злочинця. Ми не хочемо бути жорстокими щодо пана Осіно. Ми, якщо цього не робить само небо, мусимо засудити недогляд усіх колишніх кабінетів, які не визнали за можливе видати заборону втрачати розум!