Із розмови з пані Цунеко нам відомо: вона щонайменше на рік залишиться на казенній квартирі на вулиці N. і чекатиме повернення пана Осіно. Ми висловлюємо своє глибоке співчуття вірній дружині й разом з тим надію, що освічена компанія «Міцубісі» не забуде подбати про пані Цунеко».
Але через півроку Цунеко знову пережила щось таке, що не дозволило їй залишатись, як до цього, в омані. Це сталося жовтневого вечора в сутінках, коли з пекінських плакучих верб осипалося жовте листя. Цунеко сиділа на дивані у себе вдома, поринувши у спогади. На її губах більше не тріпотіла звична посмішка. Її щоки втратили колишню округлість. Вона думала то про свого чоловіка-втікача, то про двоспальне ліжко, яке продали, то про блощиць. І ось біля входу хтось невпевнено подзвонив. Цунеко не звернула на це уваги, дозволивши відчинити двері бою. Та бой, видно, кудись пішов, і ніхто дверей не відчиняв. Тим часом дзвінок пролунав іще раз. Цунеко нарешті підвелася з канапи й повільно підійшла до дверей.
За дверима на порозі, всипаному опалим листям, у слабкому світлі сутінків стояла людина без капелюха. Без капелюха… не тільки без капелюха! Вона була зовсім обірвана і вся у пилюці. Цунеко відчула перед нею майже страх:
— Що вам потрібно?
Людина не відповіла. Її давно не стрижена голова була низько опущена. Вдивляючись у неї, Цунеко боязко повторила:
— Що… що вам потрібно?
Нарешті людина підвела голову.
— Цунеко…
Одне слово. Але слово, яке, ніби світло місяця, осяяло його, осяяло істинний образ цього чоловіка. Затамувавши подих, ніби позбувшись голосу, Цунеко не зводила очей з його обличчя. У нього відросла борода, і він схуд до невпізнанності. Але очі, що дивилися на неї, — це, без сумніву, були ті самі довгождані очі.
— Ви?!
Із цим криком Цунеко хотіла було пригорнутися до грудей чоловіка. Але, ледве зробивши крок уперед, відскочила, наче ступила на розжарене залізо. Із-під розірваних на клапті штанів чоловіка виднілися волохаті кінські ноги — навіть у сутінках помітні за мастю гніді кінські ноги.
— Ви?!
Цунеко відчула до цих кінських ніг невимовну огиду. Але вона відчула й те, що цей раз — останній, що більше вона не зустрінеться з чоловіком ніколи. Чоловік сумно дивився їй у лице. Цунеко ще раз хотіла притулитися до його грудей. Але огида знову підірвала її рішучість.
— Ви?!
Коли вона скрикнула так утретє, чоловік круто повернувся й почав повільно спускатися по сходах. Цунеко зібрала всю свою мужність і у відчаї хотіла побігти за ним. Але не встигла вона ступити й кроку, як до її вух долинув стукіт копит. Бліда, не в змозі зупинити чоловіка, Цунеко, не рухаючись, дивилася йому вслід. І потім… упала непритомна на поріг, усипаний опалим листям.
Із часу цієї події Цунеко почала вірити щоденнику чоловіка. Та товариші, професор Ямаї, редактор Мудаґуті та інші все ще не вірять, що у пана Хандзабуро виявилися кінські ноги. Більш того, навіть те, що Цунеко бачила ці ноги, вони також вважають галюцинацією. Під час мого перебування в Пекіні я зустрічався з професором Ямаї і з редактором Мудаґуті й декілька разів старався розвіяти їхню оману. Та щоразу тільки сам зазнавав насмішок. Пізніше — ні, зовсім нещодавно — письменник Окада Сабуро, видно, почувши від когось про цю історію, написав мені: далебі, немислимо повірити, щоб у людини могли з’явитися кінські ноги. Як писав пан Окада, якщо тільки припустити, що це правда, «йому, цілком імовірно, було приставлено передні ноги коня. І якщо це був рисак, здатний на вищий клас їзди, як, наприклад, іспанський алюр, то він, мабуть, міг проробляти й такі кунштюки, як хвицатися передніми ногами. Та чи міг кінь навчитися цьому сам, без такого наїзника, як лейтенант Юаса, — в цьому я дуже сумніваюсь!» Зрозуміло, і я не можу не мати на цей рахунок деяких сумнівів. Та хіба заперечувати лише на цій підставі щоденник Хандзабуро та розповідь Цунеко — не легковажність? Дійсно, як я встановив, у газеті «Дзюнтен дзіхо», що повідомляла про його воскресіння, на тій же самій сторінці, на декілька стовпчиків нижче, вміщено таку замітку:
«Голова товариства тверезості Мей-хуа пан Генрі Беллет раптово помер у поїзді на Ханькоу. Позаяк він помер зі склянкою в руках, виникла підозра про самогубство, але результати аналізу рідини показали, що в склянці був спиртний напій».
Січень 1925 р.
Поминальник
Моя мати була божевільною. Ніколи я не знав материнської любові. У нашому рідному домі в Сіба мати завжди сиділа сама в зачісці з гребенями й палила довгу люльку. В неї було маленьке личко, й сама вона була маленька. Й лице її чомусь було безживно-сірим. Якось, читаючи «Сісянцзи», я зустрів слова «запах землі та смак грязюки» й раптом згадав обличчя моєї матері — її висохлий профіль.