Варто заговорити про Хаттян, як тітонька щоразу повертається до цього діалогу. І дійсно, крім цієї розповіді, ніяких спогадів про Хаттян не залишилося. Через декілька днів вона опинилася в труні. Я не пам’ятаю посмертної таблички, на якій було б вирізано «Хаттян». Але, хоч як дивно, пам’ятаю чітко, що день її смерті — 4 травня.
Чому в мене до цієї сестри — сестри, якої я зовсім не знав, — тепле почуття? Якби Хаттян лишилася живою, їй було б тепер за сорок. Можливо, лицем сорокарічна Хаттян була б схожою на матір, яка з відсутнім поглядом смалила люльку в домі в Сіба? Іноді я відчуваю, що за моїм життям пильно стежить якийсь привид — сорокарічна жінка, чи то мати, чи то сестра. Чи то причиною тому мої нерви, розхитані кавою й тютюном? Чи надприродна сила, що в деяких випадках являє свій лик реальному світові?
Оскільки моя мати збожеволіла, мене майже відразу після народження було віддано названим батькам (дядькові з боку матері). До рідного батька я був байдужий. Він був фермером, який досяг великого успіху. В той час з новими фруктами та напоями мене знайомив тільки батько: з бананами, морозивом, ананасами, ромом, можливо, та ще з чим-небудь. Я пам’ятаю, як пив ром у тіні дуба в Сіндзюку. Це був зовсім слабкий напій жовтуватого кольору.
Пропонуючи мені, малюкові, такі рідкості, батько надіявся, що я повернуся до нього від названих батьків. Пам’ятаю, як одного разу ввечері, пригощаючи мене морозивом у ресторані в Оморі, він умовляв мене тікати звідти. В таких випадках батько говорив дуже переконливо й солодкомовно. Та, на жаль, його вмовляння ніколи не мали успіху. Тому що я любив названих батьків, а ще більше тітоньку.
Окрім того, батько був запальним і часто сварився то з тим, то з іншим — він міг посваритися з ким завгодно. Коли я навчався в третьому класі середньої школи, ми з ним якось почали боротись, і я, застосовуючи свій улюблений прийом, швидко його здолав. Не встиг він підвестись, як підступив до мене зі словами: «Ще разок». Я знову легко його звалив. Батько зі словами «ще разок» накинувся на мене, змінившись на обличчі. Тітонька, що дивилася на нас, — молодша сестра моєї матері, друга дружина батька — декілька разів подала мені знак очима. Поборовшись із батьком, я навмисне впав навзнак. Але якби я не поступився тоді йому, батько неодмінно вчепився б у мене.
Мені було двадцять вісім років, і я ще викладав, коли прийшла телеграма, що «батько в лікарні», і я поквапливо вирушив із Камакура до Токіо. Батько потрапив до лікарні з інфлуенцою. Днів два чи три ми з тітонькою з дому названих батьків і з тітонькою з рідного дому провели в лікарні, буквально тулячись у кутку. Я потроху почав нудьгувати. А тут знайомий кореспондент-ірландець зателефонував мені, запрошуючи пообідати з ним у японському ресторані в Цукідзі. Під приводом, що цей кореспондент скоро поїде до Америки, я залишив батька, що був при смерті, й вирушив до Цукідзі.
Ми з декількома ґейшами весело пообідали. Обід закінчився о десятій. Попрощавшись із кореспондентом, я спускався вузенькими сходами, як раптом мене погукали: «А-сан!» Зупинившись, я поглянув нагору. На мене пильно дивилась одна з ґейш, які були з нами. Я мовчки спустився зі сходів і сів у таксі, що стояло біля входу. Таксі відразу рушило. Я думав не стільки про батька, скільки про лице цієї жінки з європейською зачіскою — особливо про її очі.
Коли я повернувся до лікарні, виявилося, що батько на мене чекає з нетерпінням. Випровадивши за ширми всіх зайвих людей, він, то стискаючи мою руку, то гладячи її, почав розповідати про давно минулі незнайомі мені події, про те, як вони з матір’ю одружилися. Це були просто дрібниці, щось подібне до того, як він з матір’ю ходив купувати комод, як вони їли сусі, й таке інше. Коли я слухав ці розповіді, мої очі зволожувались. А в батька по запалих щоках котилися сльози.
Наступного ранку батько тихо помер. Перед смертю, мабуть, розум потьмарився, він говорив: «Прибув корабель із піднятим прапором. Усі кричіть банзай!» Як пройшов похорон батька, я не пам’ятаю. Пам’ятаю тільки, коли тіло його везли з лікарні додому, катафалк освітлював великий весняний місяць.
Цього року в середині березня я з дружиною після тривалої перерви вирушив на кладовище. Після тривалої перерви… та не тільки маленька могила, але й сосна, що простягала свої віти над могилою, ніскільки не змінилися.
Троє, внесені до «Поминальника», всі лежать похованими в кутку кладовища в Янака й під одним могильним каменем. Я згадав, як у цю могилу тихо опускали труну моєї матері. Либонь, у ту ж, де лежала Хаттян. Тільки батько… Я пам’ятаю, як у попелі, де біліли останки кісток, блищали золоті зуби.