Тут і сьогодні все мало похмурий вигляд, як у тюрмі. Похнюпивши голову, я ходив угору і вниз по сходах і якось непомітно потрапив на кухню. Понад усяке сподівання в кухні було світло. У плитах, розташованих в ряд із одного боку, палахкотіло полум’я. Проходячи по кухні, я відчував, як кухарі в білих ковпаках насмішкувато дивляться мені вслід. І в той же час усім своїм єством відчував пекло, до якого давно потрапив. І з губів моїх рвалася молитва: «О Боже! Покарай мене, але не гнівайся! Я гину!»
Вийшовши з готелю, я вирушив до сестри, переступаючи через калюжі розталого снігу, в яких відбивалася синява неба. На деревах у парку, вздовж якого йшла вулиця, гілки та листя були чорними. Мало того, у всіх у них були перед і зад, як у нас, у людей. Це теж видалося мені неприємним, більш того, страшним. Я згадав душі, перетворені на дерева в Дантовому пеклі, і звернув на вулицю, де проходила трамвайна лінія та обабіч суцільною стіною стояли будівлі. Але й тут пройти спокійно хоч один квартал мені так і не вдалось.
— Вибачте, що затримую вас…
Це був юнак років двадцяти двох у форменій куртці з металевими ґудзиками. Я мовчки на нього поглянув і помітив, що на носі в нього ліворуч родимка. Знявши кашкета, він боязко звернувся до мене:
— Вибачте, ви пан А[кутаґава]?..
— Так.
— Я так і подумав, тому…
— Вам що-небудь треба?
— Ні, я тільки хотів з вами познайомитись. Я один із читачів і поклонників сенсея…
Тут я трохи підняв капелюха й пішов далі. Сенсей, А[кутаґава]-сенсей — останнім часом це були найнеприємніші для мене слова. Я був упевнений, що вчинив багато всяких злочинів. А вони, як і раніше, називали мене «сенсей!». Я мимоволі вбачав тут чиєсь знущання над собою. Чиєсь? Але мій матеріалізм неминуче відкидав будь-яку містику. Декілька місяців тому в журнальчику, що його видавали мої друзі, я надрукував такі слова: «У мене немає ніякої совісті, навіть совісті художника: в мене є тільки нерви…»
Сестра з трьома дітьми знайшли притулок у бараку в глибині спорожнілої ділянки. У цьому бараку, обклеєному коричневим папером, було холодніше, ніж на вулиці. Ми розмовляли, гріючи руки над хібаті. Відзначаючись міцною статурою, чоловік сестри інстинктивно зневажав мене, схудлого донезмоги. Мало того, він відкрито заявляв, що мої твори аморальні. Я завжди дивився на нього з насмішкою й жодного разу відверто з ним не поговорив. Але, бесідуючи з сестрою, я потроху зрозумів, що його, як і мене, було кинуто до пекла. Дійсно, з ним одного разу трапилося, що в спальному вагоні він побачив привида. Я запалив цигарку і старався говорити лише про грошові питання.
— Що ж, коли так склалося, доведеться все продавати!
— Так, напевно. Друкарська машинка скільки тепер коштує?
— І ще є картини.
— Портрет N. (чоловік сестри) також продаси? Адже він…
Але, поглянувши на портрет, який висів без рами на стіні бараку, я відчув, що більше не можу легковажно жартувати. Говорили, що його розчавило колесами, лице перетворилося на шматок м’яса і вціліли тільки вуса. Ця розповідь сама по собі, звичайно, страшнувата. Одначе на портреті, хоча в цілому його було написано прекрасно, вуса чомусь ледве виднілись. Я подумав, що це обман зору, і почав углядатися в портрет, відходячи то в один, то в інший бік.
— Чого ти так дивишся?
— Нічого… В цьому портреті навколо рота…
Сестра, напівобернувшись, відповіла, наче нічого не помічаючи:
— Вуса якісь рідкі.
Те, що я побачив, не було галюцинацією. Але якщо це не галюцинація, то… Я вирішив піти, поки не завдав сестрі клопотів з обідом.
— Не йди!
— До завтра… Мені ще треба в Аояма.
— А, туди! Знову кепсько почуваєшся?
— Все ковтаю ліки, навіть наркотики, просто жах. Веронал, нейронал, торіонал…
Через півгодини я ввійшов до одного будинку й піднявся ліфтом на третій поверх. Потім штовхнув скляні двері ресторану. Але двері не піддавалися. Мало того, на них висіла табличка з написом: «Вихідний день». Я все дужче засмучувався і, подивившись на купи яблук і бананів за скляними дверима, вирішив піти і спуститися вниз, до виходу. Назустріч мені з вулиці, весело базікаючи, ввійшли двоє, очевидно, службовці. Один з них, зачепивши мене плечем, здається, промовив: «Нервується, га?»
Я зупинився й почав очікувати таксі. Таксі довго не показувалось, а ті, що нарешті під’їжджали, всі були жовті. (Ці жовті таксі постійно викликають у мене уявлення про нещасний випадок.) Нарешті я помітив таксі сприятливого для мене зеленого кольору й вирушив до психіатричної лікарні неподалік од кладовища Аояма.