— Подивися на губи С. Вона заради поцілунків з ким завгодно…
Раптом я замовк і втупився у відображення співбесідника у дзеркалі. Якраз під вухом у нього був жовтий пластир.
— Заради поцілунків з ким завгодно?
— Еге ж, мені здається, вона така.
Він посміхнувся й кивнув. Я відчував, що він увесь час стежить за мною, щоб вивідати мою таємницю. Одначе розмова все ще крутилася навколо жінок. Мені не стільки був неприємний мій співбесідник, скільки соромно було власної слабкості, й через те ставало ще більш тоскно.
Коли він пішов, я кинувся в ліжко й узявся читати «Шлях у темну ніч». Душевна боротьба героя завдавала мені мук. Я відчув, яким був ідіотом у порівнянні з ним, і в мене раптом полилися сльози. І в той же час сльози непомітно заспокоїли мене. Втім, ненадовго. Моє праве око знову побачило зубчасті колеса. Вони вертілись, їх ставало все більше. Боячись, як би в мене знову не розболілася голова, я відклав книгу, прийняв таблетку в 0,8 вероналу й постарався заснути.
Мені наснився ставок. У ньому плавали й пірнали хлопчики й дівчатка. Я повернувся й пішов до соснового лісу. Тоді ззаду хтось гукнув мене: «Батьку!» Оглянувшись, я помітив на березі ставка дружину. Й мене охопило гостре каяття.
— Батьку, а рушник?
— Рушника не треба. Дивися за дітьми!
Я пішов далі. Але дорога раптом перетворилася на перон. Це, очевидно, була провінційна станція, вздовж перону тягнувся довгий живопліт. Біля живоплоту стояли студент і літня жінка. Побачивши мене, вони підійшли до мене й заговорили:
— Велика пожежа була!
— Я ледве врятувався.
Мені здалося, що цю літню жінку я вже десь бачив. Мало того, розмовляючи з нею, я відчував приємне збудження. Тут поїзд, викидаючи дим, повільно підійшов до перону. Я один сів у поїзд і закрокував по спальному вагону повз білі занавіски, що звисали обабіч. На одній полиці лежала лицем до проходу оголена, схожа на мумію жінка. Це також був мій дух помсти — дочка одного божевільного…
Прокинувшись, я відразу ж мимоволі підхопився з ліжка. У кімнаті, як і раніше, горіла електрика. Але звідкись чулося лопотіння крил і писк мишей. Відчинивши двері, я вийшов у коридор і поквапливо попрямував до каміна. Я опустився в крісло і почав дивитися на хитке непевне полум’я. Тут підійшов бой у білому костюмі, щоб підкласти дров.
— Котра година?
— Пів на четверту.
Однак у віддаленому кутку холу якась американка все ще читала книгу. Навіть здалеку видно було, що на ній зелене плаття. Я відчув себе врятованим і терпляче почав чекати світанку. Як старий, що багато років страждав і тихо чекає смерті…
28 березня 1927 р.
Я нарешті завершив у номері готелю розпочате оповідання й вирішив послати його до журналу. А втім, гонорару мого не вистачило б навіть на тиждень перебування тут. Але я був задоволений, що завершив роботу, і пішов в одну книгарню на Ґіндзі дістати собі якісь ліки для заспокоєння душі.
На асфальті, залитому зимовим сонцем, валялися клапті паперу. Ці клапті, можливо, через освітлення, видавалися достоту пелюстками троянд. Я відчув у цьому чиюсь доброзичливість і ввійшов до книгарні. Там також було якось незвичайно затишно. Тільки якась дівчинка в окулярах розмовляла з прикажчиком, що не могло не стурбувати мене. Та я згадав розсипані на вулиці паперові пелюстки троянд і купив «Розмови Анатоля Франса» і «Листи Меріме».
Із двома книгами під пахвою я ввійшов до кафе. І, всівшись за столик у самій глибині, почав чекати, поки мені принесуть каву. Навпроти мене сиділи, очевидно, мати з сином. Син був дивовижно схожий на мене, тільки молодший. Вони розмовляли, нахилившись одне до одного, мов закохані. Розглядаючи їх, я помітив, що принаймні син усвідомлює, що він сексуально приємний матері. Для мене це, безумовно, був приклад такої пам’ятної мені сили потягу. І в той же час — приклад тих прагнень, які перетворюють реальний світ на пекло. Однак… Я злякався, що знову порину в страждання, і, зрадівши, що якраз принесли каву, розкрив «Листи Меріме». У своїх листах, як і в оповіданнях, він вражає афоризмами. Його афоризми мало-помалу прищепили мені залізну твердість духу. (Швидко піддаватися впливу — одне з моїх дошкульних місць.) Випивши чашку кави, із настроєм «що буде, те й буде» я поквапливо вийшов з кафе.
Ідучи вулицею, я розглядав вітрини. У вітрині крамниці, де торгували рамами, було виставлено портрет Бетховена. Це був портрет справжнього генія, з відкинутим назад волоссям. Дивлячись на цього Бетховена, я не міг позбутися думки, що в ньому є щось смішне…