У цей час зі мною раптом порівнявся давній товариш, якого я не бачив зі шкільних часів, викладач прикладної хімії в університеті. Він ніс великий портфель; одне око в нього було запалене, налите кров’ю.
— Що в тебе з оком?
— Нічого особливого, кон’юнктивіт.
Я раптом пригадав, що років п’ятнадцять тому щоразу, коли я відчував потяг, очі в мене запалювались, як у нього. Та я нічого не сказав. Він ляснув мене по плечу й заговорив про наших товаришів. Потім, продовжуючи говорити, повів мене до кафе.
— Давно не бачилися: відтоді як відкривали пам’ятник Сю Сюнсую! — запаливши цигарку, заговорив він через мармуровий столик, який розділяв нас.
— Так. Цей Сю Сюн…
Я чомусь не міг як слід вимовити ім’я Сю Сюнсуй, хоча вимовлялося воно по-японськи; це мене стривожило. Та він не звернув на цю заминку ніякої уваги і продовжував базікати про письменника К., про бульдога, якого купив, про отруйний газ люїзит…
— Ти щось зовсім перестав писати. «Поминальник» я читав… Це автобіографічне?
— Так, це автобіографічне.
— У цій речі є щось хворобливе. Ти здоровий?
— Усе так само доводиться ковтати ліки.
— У мене також останнім часом безсоння.
— Також? Чому ти сказав «також»?
— А хіба ти не говорив, що в тебе безсоння? Безсоння — небезпечна штука!
У його лівому, налитому кров’ю оці майнуло щось схоже на посмішку. Ще не відповівши, я відчув, що не можу правильно вимовити останній склад слова «безсоння».
«Для сина божевільної це цілком природно!»
Не минуло й десяти хвилин, як я знову крокував сам вулицею. Тепер клапті паперу, що валялися на асфальті, часом нагадували людські обличчя. Повз мене пройшла стрижена жінка. Здалеку вона здавалася красивою. Та коли вона порівнялася зі мною, виявилося, що лице в неї зморшкувате й потворне. На додачу вона була, очевидно, вагітна. Я мимоволі відвів погляд і звернув на широку бічну вулицю. Трохи згодом я відчув гемороїдальні болі. Позбутися їх можна було тільки одним засобом — поясною ванною.
«Поясна ванна»… Бетховен також робив собі поясні ванни.
Запах сірки, яка використовується при поясних ваннах, раптом ударив мені в ніс. Але, звісно, ніякої сірки ніде на вулиці не було. Я старався йти твердо, знову згадуючи паперові пелюстки троянд.
Через годину я зачинився у своєму номері, сів за стіл перед вікном і взявся за нове оповідання. Перо літало по паперу так швидко, що я сам дивувався. Та через дві-три години воно зупинилося, ніби притиснуте кимось невидимим. Хочеш не хочеш я підвівся з-за столу й закрокував по кімнаті. У ці хвилини я був буквально одержимий манією величі. В дикій радості мені здавалося, що в мене немає ні батьків, ні дружини, ні дітей, а є тільки життя, що виливається з-під мого пера.
Одначе декілька хвилин по тому мені довелося підійти до телефону. В трубці, хоч скільки я відповідав, чулося лише одне й те ж саме незрозуміле слово. Принаймні воно, без сумніву, звучало як «моул». Нарешті я поклав трубку і знову закрокував по кімнаті. Тільки слово «моул» якось дивно непокоїло мене.
— Моул…
Mole по-англійськи значить «кріт». Ця асоціація не принесла мені ніякого задоволення. Через дві-три секунди я перетворив mole в la mort. «Ля мор» — французьке слово «смерть» — зразу вселило в мене тривогу. Смерть гналась і за мною, як за чоловіком сестри. Але в самій своїй тривозі я відчував щось смішне. І навіть почав усміхатися. Це відчуття смішного — звідки воно бралось? Я сам не розумів. Я підійшов до дзеркала, чого давно не робив, і подивився впритул на своє відображення. Воно, ясна річ, також усміхалося. Розглядаючи своє відображення, я згадав про двійника. Двійник — німецький Doppelgänger — на щастя, мені являвся. Та дружина пана К., нині американського кіноактора, бачила мого двійника в театрі. (Пам’ятаю, як я зніяковів, коли вона сказала мені: «Останнього разу ви мені навіть не вклонилися…») Потім такий собі одноногий перекладач, нині покійний, бачив мого двійника в тютюновій крамниці на Гіндзі. Можливо, смерть прийде до мого двійника раніше, ніж до мене? Якщо навіть вона вже стоїть за мною… Я відвернувся до дзеркала спиною й сів за стіл.
Чотирикутне вікно у стіні з туфу виходило на висохлий газон і ставок. Дивлячись у сад, я згадав про записники та незавершені п’єси, що згоріли в далекому сосновому лісі. Потім знову взявся за перо й розпочав нове оповідання.
29 березня 1927 р.