Тепер урятувати мене міг тільки сон. Але снодійні порошки закінчилися всі до єдиного. Мучитися й далі без сну було зовсім нестерпно. З мужністю відчаю я все-таки звелів принести каву і, як знавіснілий, схопив перо. Дві сторінки, п’ять, сім, десять… рукопис виростав на очах. Я населив світ мого оповідання надприродними тваринами. Більш того, в одній із цих тварин я зобразив самого себе. Нарешті я, здається, заснув і спав хвилин сорок-п’ятдесят. Але почув, як хтось шепоче мені на вухо:
— Le diable est mort…
Зразу прокинувшись, я підхопився.
За вікном починався холодний світанок. Я став просто перед дверима й оглянув порожню кімнату. І ось на шибці на візерунках осілого інею з’явився крихітний пейзаж. За пожовтілим сосновим лісом лежало море. Я боязко підійшов до вікна й побачив, що насправді цей пейзаж утворено висохлим газоном і ставком у саду. Та моя галюцинація пробудила в мені щось схоже на тугу за рідною домівкою.
Щойно настала дев’ята, я зателефонував до однієї редакції та, залагодивши грошові справи, вирішив повернутися додому. Вирішив, запихаючи книги та рукописи до валізи, що лежала на столі…
30 березня 1927 р.
Я їхав автомобілем зі станції Токайдоської залізниці в дачну місцевість. Шофер чомусь у такий холод був у приношеному макінтоші. Від цього збігу мені стало не по собі, тож, аби не бачити шофера, я вирішив дивитись у вікно. Тут оддалік серед низькорослих сосон — мабуть, на старому шосе — я помітив похоронну процесію. Ліхтарів, затягнутих білим, начебто не було. Але золоті та срібні штучні лотоси тихо погойдувалися попереду й позаду катафалка…
Коли нарешті я повернувся додому, то завдяки дружині, дітям і снодійним засобам два-три дні прожив доволі спокійно. З мого мезоніну вдалині за сосновим лісом ледь виднілося море. Тут, у мезоніні, сидячи за своїм столом, я займався вранці, слухав туркотання голубів. Окрім голубів і ворон, на веранду іноді залітали горобці. Це також було мені приємно. «Входжу до чертога радісних птиць», — щовечора бачачи їх, я згадував ці слова.
Якось теплого похмурого дня пішов я до крамниці з дрібним товаром купити чорнила. Та в крамниці виявилося чорнило тільки кольору сепії. Чорнило кольору сепії завжди засмучувало мене більше за всяке інше. Нічого не вдієш, і я, вийшовши з крамниці, поплентався сам безлюдною вулицею. Тут назустріч мені, випнувши груди, пройшов короткозорий іноземець років сорока.
Це був швед, який жив по сусідству і страждав манією переслідування. І звали його Стріндберґ. Коли він проходив повз мене, мені здалося, буцім я фізично відчуваю його.
Вулиця складалася всього з двох-трьох кварталів. Але протягом цих двох-трьох кварталів рівно наполовину білий, наполовину чорний собака пробіг повз мене чотири рази. Звертаючи у провулок, я згадав віскі «Black and white». І на додачу згадав, що зараз на Стріндберзі була чорна з білим краватка. Я ніяк не міг припустити, що це випадковість. Якщо ж це не випадковість, то… Мені здалося, буцім вулицею йде сама моя голова, і я на хвилинку зупинився. На узбіччі дороги за дротяною огорожею валялася скляна миска з райдужним полиском. На дні миски проступав візерунок, який нагадував крила. З гілок сосни злетіла зграйка горобців. Але, підскакавши до миски, вони, ніби змовившись, усі до єдиного зразу спурхнули вгору.
Я пішов до батьків дружини й сів у крісло, що стояло біля сходів у сад. У кутку саду за дротяною сіткою поволі походжали білі кури з породи леггорн. А потім біля моїх ніг улігся чорний собака. Стараючись вирішити нікому не зрозуміле питання, я все-таки зовні цілком спокійно бесідував із матір’ю дружини та її братом.
— Тихо як тут.
— Це порівняно з Токіо.
— А що, хіба й тут бувають неприємності?
— Так світ же все той самий.
І справді, й це дачне місце було на тому ж самому світі. Я добре знав, скільки злочинів і трагедій сталося тут усього за якийсь рік. Лікар, який мав намір повільно отруїти пацієнта, стара, що підпалила дім названого сина та його дружини, адвокат, який намагався заволодіти майном своєї молодшої сестри… Бачити будинки цих людей для мене було однаково, що в людському житті бачити пекло.
— У нас у місті є один божевільний.
— Напевно, пан Х. Він не божевільний, він недоумкуватий.
— Це і є така штука — dementia praecox. Щоразу, як я його бачу, мені нестерпно моторошно. Нещодавно він чомусь бив поклони перед статуєю Бато-Кандзеон.
— Моторошно?.. Треба бути міцнішим.