— Братик міцніший за мене, і все-таки…
Брат дружини, давно не голений, підвівшись на постелі, як завжди, сором’язливо приєднався до нашої розмови:
— І в силі є своя слабкість.
— Гаразд, гаразд, буде тобі, — сказала теща.
Я подивився на нього і мимохіть гірко посміхнувся. А брат вів далі з запалом, злегка всміхаючись і спрямувавши погляд через огорожу вдалину на сосновий ліс. Він був молодий, щойно оклигав од хвороби й іноді видавався мені чистим духом, який звільнився від свого тіла.
— Думаєш, він пішов од людей, а виявляється, він увесь у полоні людських пристрастей.
— Думаєш, добра людина, а він, виявляється, злий.
— Ну, приміром, у дорослому можна виявити дитину.
— Ні, не те! Я не можу чітко висловити, але… що-небудь на зразок двох полюсів електрики. Щось таке, що поєднує протилежності.
Тут нас налякав сильний шум аероплана. Я мимоволі подивився вгору й побачив аероплан, який, ледве не зачепивши верхівки сосон, шугонув у повітря. Це був рідкісний моноплан із крилами, пофарбованими в жовтий колір. Кури, наполохані шумом, розбіглися врізнобіч. Особливо злякався собака; він загавкав і, підібгавши хвоста, забився під балкон.
— Аероплан не впаде?
— Не хвилюйтесь. Братик знає, що таке «льотна хвороба»?
Запалюючи цигарку, я, замість того щоб відповісти «ні», просто похитав головою.
— Люди, які постійно літають на аеропланах, дихають повітрям висот і тому поступово перестають зносити наше земне повітря…
Вийшовши з дому тещі, я закрокував через нерухомо застиглий сосновий ліс, мало-помалу мені ставало все більш тоскно. Чому цей аероплан пролетів не де-небудь, а саме над моєю головою? І чому в тому готелі продавали тільки цигарки «Airship»? Терзаючись різними запитаннями, я пішов найбезлюднішим шляхом.
Над тьмяним морем за низькими дюнами нависла сіра імла. А на піщаному пагорбі височіли стовпи для гойдалки, але гойдалки на них не було. Дивлячись на ці стовпи, я раптом згадав шибеницю. І дійсно, на поперечці сиділо декілька ворон. Хоча вони бачили мене, але зовсім не збиралися відлітати. Мало того, ворона, що сиділа посередині, задерла свій довгий дзьоб і каркнула чотири рази.
Ідучи вздовж піщаного насипу, порослого сухою травою, я вирішив звернути на стежку, обабіч якої стояли дачі. Ліворуч від стежки серед високих сосон мав біліти дерев’яний європейський будинок із мезоніном. (Мій близький друг назвав цей будинок «будинком весни».) Та коли я порівнявся з цим місцем, на бетонному фундаменті стояла тільки ванна. «Тут була пожежа!» — подумав я зразу і закрокував далі, стараючись не дивитися в той бік. Тут назустріч мені показався чоловік на велосипеді. На ньому був коричневий кашкет, він усім тілом наліг на кермо, якось дивно спрямувавши погляд перед собою. Його лице раптом видалося мені лицем чоловіка моєї сестри, і я звернув на бічну стежку, щоб не потрапити йому на очі. Та на самісінькій середині цієї стежки валявся черевцем догори дохлий кріт, який уже наполовину розклався.
Щось переслідувало мене, і це на кожному кроці посилювало мою тривогу. А тут поле мого зору одне за одним почали застувати напівпрозорі зубчасті колеса. У страху, що настала моя остання хвилина, я йшов, стараючись тримати голову прямо. Зубчастих коліс ставало все більше, вони вертілися все швидше. В той же час праворуч сосни із застиглими переплетеними гілками почали набирати такого вигляду, начебто я дивився на них крізь дрібно грановане скло. Я відчував, що серце в мене б’ється все дужче, і багато разів намагався спинитися край дороги. Але, мовби підштовхуваний кимось, ніяк не міг цього зробити.
Через півгодини я лежав у себе в мезоніні, міцно заплющивши очі, з жорстоким головним болем. І ось під правою повікою з’явилося крило, вкрите, ніби лускою, срібним пір’ям. Воно чітко відображувалось у мене на сітківці. Я розплющив очі, подивився на стелю і, звісно, переконавшись, що на стелі нічого схожого немає, знову заплющив очі. Та знову срібне крило чітко окреслилося в пітьмі. Я раптом пригадав, що на радіаторі автомобіля, на якому я нещодавно їхав, також було зображено крила…
Тут хтось поквапливо піднявся по сходах і зараз же знову побіг униз. Я зрозумів, що це моя дружина, злякано підхопився й кинувся до напівтемної кімнати під сходами. Дружина сиділа, низько опустивши голову, важко переводячи подих, плечі її здригалися.
— Що таке?
— Нічого.
Дружина нарешті підвела обличчя і, насилу видавивши посмішку, сказала:
— Загалом, справді нічого, тільки мені здалося чомусь, що ви ось-ось помрете…
Це було найстрашніше, що мені доводилося переживати за все моє життя. Писати далі в мене немає сили. Жити в такому душевному стані — невимовна мука! Невже не знайдеться нікого, хто б нишком задушив мене, поки я сплю?