Благодіяння, дароване мораллю, — економія часу та праці. Шкода, завдана мораллю, — цілковитий параліч совісті.
Ті, хто бездумно відкидає мораль, слабко розбираються в економіці. Ті, хто бездумно схиляє голову перед нею, або боягузи, або нероби.
Мораль, яка править нами, — феодальна мораль, отруєна капіталізмом. Вона робить нам лише шкоду й ніяких благодіянь.
Сильні зневажають мораль. Слабких мораль пестить. Ті, кого вона пригнічує, зазвичай займають позицію між сильними та слабкими.
Мораль, як правило, — поношений одяг.
Совість не з’являється з віком, подібно до нашої бороди. Щоб мати совість, потрібне певне виховання.
Понад дев’яносто відсотків людей позбавлені природженої совісті.
Трагізм нашого становища в тому, що, поки ми чи то через молодість, чи то за браком виховання ще не змогли надбати совісті, нас уже звинувачують у безсовісності.
Комізм нашого становища в тому, що, після того як чи то через молодість, чи то за браком виховання нас звинуватили в безсовісності, ми врешті здобуваємо совість.
Совість — серйозне захоплення.
Можливо, совість породжує моральність. Одначе моральність досі ще ніколи не народжувала те, що є кращого в совісті.
Сама ж совість, як будь-яке захоплення, має пристрасних поклонників. Ці поклонники в дев’яноста випадках із ста — розумні аристократи або багачі.
Як витримане вино, я люблю стародавнє епікурейство. Нашими вчинками керує не добро і не зло. Тільки наші пристрасті. Або наші вдоволення й невдоволення. Я в цьому переконаний.
У такому разі чому ж ми, навіть у пронизливий холод, кидаємось у воду, побачивши потопаючу дитину? Тому, що знаходимо у врятуванні вдоволення. Якою ж міркою можна виміряти, що ліпше: уникнути невдоволення від занурення в холодну воду чи дістати вдоволення від урятування дитини? Міркою слугує вибір більшого вдоволення. Одначе фізичне вдоволення чи невдоволення і духовне вдоволення чи невдоволення міряються різними мірками. Щоправда, вдоволення чи невдоволення не можуть бути повністю несумісними. Скоріше вони зливаються в щось єдине, подібно до солоної та прісної води. Дійсно, хіба не відчувають найвищого вдоволення позбавлені духовності аристократи з Кіото й Осаки, насолоджуючись вугром із рисом та овочами, після того як скуштували черепахового супу? Інший приклад: факт, що холод і вода можуть давати вдоволення, доводить плавання у крижаній воді. Ті, що сумніваються в моїх словах, захочуть пояснити це мазохізмом. А цей проклятий мазохізм — звичайнісіньке прагнення досягти вдоволення чи невдоволення, що на перший погляд може видатися збоченням. На моє переконання, християнські святі, які з радістю умертвляли свою плоть, з посмішкою йшли на вогнище, у більшості випадків були мазохістами.
Визначають наші вчинки, як говорили давні греки, пристрасті, й ніщо інше. Ми маємо черпати з життєвого джерела найвище вдоволення. «Не будьте сумними, як лицеміри» — хіба навіть християнство не вчить цьому? Мудрець — той, хто й тернистий шлях усипає трояндами.
Коли мені вдається надіти яскравий одяг і розважати публіку перевертанням і безтурботним базіканням, я почуваюся пігмеєм, який блаженствує. Благаю тебе, здійсни, будь ласка, мої бажання.
Прошу, не зроби мене бідняком, у якого нема й рісочки за душею. Але прошу, не зроби мене й багачем, не здатним насититися своїм багатством.
Прошу, не зроби так, аби я ненавидів селянку, що мешкає в убогій хатині. Але прошу, не зроби і так, аби я любив красуню, що живе в розкішному палаці.
Прошу, не зроби мене дурнем, не здатним відрізнити зерно від плевели. Та прошу, не зроби мене й мудрецем, якому відомо навіть те, звідки прийдуть хмари.
Особливо прошу, не зроби мене безстрашним героєм. Я і справді бачу іноді сни, в яких здійснюю неможливе: підкорюю неприступні вершини, перепливаю нездоланні моря. Я завжди відчуваю неясну тривогу, коли бачу такий сон. Я стараюся відігнати його від себе, буцім борюся з драконом. Прошу, не дай стати героєм мені, що не має сили боротися з бажанням перетворитися на героя.
Коли мені вдається впиватися молодим вином, тонкими золотими нитками плести свої пісні й радіти цим щасливим дням, я почуваюся пігмеєм, який блаженствує.
Якщо вірити в долю, злочину як такого існувати не може, що веде до втрати змісту покарання, й тоді ми, без сумніву, виявимо до злочинця поблажливість. І в той же час, якщо вірити в свободу волі, виникає ідея відповідальності, що дозволяє уникнути паралічу совісті, й тоді ми, без сумніву, виявимо до себе більшу твердість. За чим же йти?