Мені видається, що пропонований «метод напівсхвалення» заслуговує на значно більшу довіру, ніж «метод цілковитого заперечення» або «метод несправджених сподівань». Я розповідав про нього на минулому тижні, стисло повторюю, щоби нагадати вам основні положення. Це метод, який дозволяє повністю заперечувати художню цінність твору, спираючись на його художню цінність. Наприклад, заперечуючи художню цінність тієї чи іншої трагедії, треба гостро критикувати її за те, що вона трагедійна, неприємна, похмура. Можна критикувати й навпаки — лаяти за те, що в ній відсутні щастя, радість, легкість. Ось чому я й називаю цей метод також «методом несправджених сподівань». «Метод цілковитого заперечення», або «метод несправджених сподівань», не може дати цілковитого задоволення, позаяк іноді викликає підозру в упередженості. Тоді як «метод напівсхвалення», принаймні наполовину, визнає художню цінність твору, що дозволяє легко створити враження безсторонності.
Темою моєї чергової лекції буде новий твір Сасакі Мосаку «Літнє пальто», тому прошу вас до наступного тижня розібрати його, використовуючи «метод напівсхвалення». (Тут один із юних слухачів задає запитання: «Сенсею, а чи не можна використати “метод цілковитого заперечення”?») Ні, з використанням «методу цілковитого заперечення» треба хоча б трохи зачекати. Все-таки пан Сасакі письменник, який останніми роками набув слави. Тому обмежимося, я гадаю, “методом напівсхвалення”…»
За тиждень у студентській роботі, що дістала найвищий бал, було сказано: «Написана вміло. Не більш того».
Вельми сумнівно, що батьки здатні ростити своїх дітей. Щоправда, корів і коней вони ростити можуть, це вірно. Одначе виховувати дітей, спираючись на стародавні звичаї та пояснюючи їх тим, що такими є натуральні закони природи, не більш ніж відмовка, до якої вдаються батьки. Якби будь-які звичаї можна було виправдати посиланням на натуральні закони природи, то ми мусили б виправдати й звичай викрадати наречених, що спостерігається у первісних народів.
Любов матері до дитини — найбезкорисливіша любов. Одначе безкорислива любов менш за все допомагає ростити дитину. Під впливом такої любові чи, принаймні, в основному під її впливом дитина стає або деспотом, або нікчемою.
Перший акт життєвої трагедії людини починається з появою дитини.
З давніх-давен більшість батьків без кінця повторюють такі слова: «Я виявився невдахою. Але мушу зробити все, щоби хоч моя дитина досягла успіху».
Ми не можемо робити те, що хочемо. І робимо лише те, що можемо. Це стосується не тільки нас як індивідуумів. Але й нашого суспільства в цілому. Можливо, й бог не зміг створити світ таким, яким би йому хотілось.
В записниках Джорджа Мура є такі слова: «Великий художник ретельно вибирає місце, де написати своє ім’я. І ніколи не підписує свої картини на одному й тому ж місці».
«Ніколи не підписує свої картини на одному й тому ж місці» — це, звісно, стосується будь-якого художника, а не лише великого. Не будемо засуджувати Мура за таку неточність. Несподіваним видалося мені інше: «Великий художник ретельно вибирає місце, де написати своє ім’я». Серед художників Сходу ніколи не було такого, хто б недооцінював вибір місця, куди поставити свою фамільну печать. Говорити про необхідність уважного вибору такого місця — трюїзм. Думаючи про Мура, який спеціально написав про це, я не можу позбутися думки, якими не схожими є Схід і Захід.
Судити про геніальність твору залежно від його розміру — значить припускати матеріальний підхід до його оцінки. Величина твору — це лише питання гонорару. «Портрет старого» Рембрандта я люблю значно дужче, ніж фреску Мікеланджело «Страшний суд».
Мої улюблені твори — я маю на увазі літературні — це твори, в яких я можу відчути автора як людину. Людину з усім, що їй притаманне, — мозком, серцем, фізіологією. Але, хоч як це прикро, у більшості своїй вони каліки. (Щоправда, великий каліка може викликати наше захоплення.)