Хоч як дивно, мрія ґої «нажертися бататової каші» здійснилася несподівано легко. Щоб розповісти про те, як це сталося, й написано повість «Бататова каша».
Якось другого січня в резиденції Мотоцуне відбувся щорічний прийом. (Щорічний прийом — це велика учта, яку влаштовує регент, перший радник імператора, того ж дня, коли дається подячний банкет на честь імператриці та спадкоємця. На щорічний прийом запрошуються всі дворяни, від міністрів і нижче, й він майже не відрізняється від храмових учт.) Ґої в числі інших самураїв пригощався тим, що залишалося на блюдах після високих гостей. В ті часи ще не ввійшло в звичку віддавати залишки челяді, й їх поїдали, зібравшись в одному приміщенні, самураї-дружинники. Таким чином, вони начебто були учасниками учти, одначе, позаяк це відбувалося в давнину, кількість закусок не відповідала апетитам. А подавали рисові коржики, пончики в олії, мідії на парі, сушене пташине м’ясо, мальгу із Удзі, коропів із Омі, струганого окуня, лосося, фаршированого ікрою, смажених восьминогів, омарів, мандарини великі й малі, хурму на рожні та багато іншого. Була там і бататова каша. Ґої щороку сподівався, що йому вдасться вволю наїстися бататової каші. Та народу завжди було багато, і йому майже нічого не діставалося. Цього разу її було особливо мало. Й тому здавалося йому, що вона мала бути особливо смачною. Пильно дивлячись на спустошені миски, він стер долонею краплю, що застрягла у вусах, і промовив, ні до кого не звертаючись:
— Хотів би я знати, чи доведеться мені коли-небудь попоїсти її вволю? — І, зітхнувши, додав: — Та де там, простого самурая бататовою кашею не годують…
Щойно він промовив ці слова, як хтось розреготався. Це був невимушений грубий регіт воїна. Ґої підвів голову й боязко поглянув. Сміявся Тосіхіто Фудзівара, новий тілохранитель Мотоцуне, син Токунаги, міністра у справах підданих, міцний широкоплечий чоловік величезного зросту. Він гриз варені каштани й запивав їх чорним саке. Був він уже добряче напідпитку.
— А жаль, справді, — вів далі він насмішкувато і презирливо, побачивши, що ґої підвів голову. — А втім, якщо хочеш, Тосіхіто нагодує тебе донесхочу.
Зацькований пес не зразу хапає кинуту йому кістку. Зі звичною своєю незрозумілою гримасою — чи то від плачу, чи то від сміху — ґої переводив погляд з порожньої миски на обличчя Тосіхіто і знову на порожню миску.
— Ну що, хочеш?
Ґої мовчав.
— Ну так що ж?
Ґої мовчав. Раптом він відчув, що всі погляди спрямовані на нього. Варто йому відповісти, і на нього градом посиплються насмішки. Він розумів навіть, що знущатися з нього будуть у будь-якому випадку, хоч якою буде відповідь. Він вагався. Мабуть, він переводив би очі з миски на Тосіхіто й назад без кінця, але Тосіхіто промовив знудженим тоном:
— Якщо не хочеш, так і скажи.
І почувши це, ґої схвильовано відповів:
— Та ні… Уклінно вам дякую.
Всі, хто чув цю розмову, розсміялися. Хтось передражнив відповідь: «Та ні, уклінно вам дякую». Високі й круглі самурайські шапки відразу сколихнулися в такт вибухам реготу, ніби хвилі, над чашами та кошиками з оранжевим, жовтим, коричневим, червоним їством. Веселіше та голосніше за всіх реготав сам Тосіхіто.
— Ну, коли так, запрошую тебе до себе, — промовив він. Фізіономія його при цьому зморщилася, тому що сміх, який виривався назовні, зіштовхнувся в його горлянці з щойно випитою горілкою. — Гаразд, так тому й бути…
— Уклінно дякую, — повторив ґої, заїкаючись і червоніючи.
І, звісно, всі знову зареготали. Що ж до Тосіхіто, який тільки й намагався привернути загальну увагу, то він реготав іще голосніше, ніж до цього, і плечі його тряслися від реготу. Цей північний варвар визнавав у житті лише два способи згаяти час. Перший — наливатися саке, другий — реготати.
На щастя, дуже скоро всі перестали про них говорити. Не знаю вже, в чому тут річ. Скоріше за все, решті компанії не сподобалося, що увагу товариства привернуто до якогось червононосого ґої. В усякому разі, тема бесіди змінилась, а позаяк саке та закусок лишилося малувато, загальну цікавість викликало повідомлення про те, що якийсь зброєносець намагався сісти на коня, влізши спохвату обома ногами в одну холошу своїх мукабакі. Тільки ґої, видно, не чув нічого. Мабуть, усі думки його були зайняті двома словами: бататова каша. Перед ним стояв смажений фазан, але він не брав паличок. Його келих був наповнений чорним саке, але він до нього не приторкався. Він сидів непорушно, поклавши руки на коліна, і все його обличчя, аж по саме волосся, прибите сивиною, палало наївним рум’янцем од хвилювання, мовби у дівки на розглядинах. Він сидів, забувши про час, уп’явшись поглядом у чорну лаковану миску з-під бататової каші, й дурнувато всміхався…