І ці рядки дихали таким же вдоволенням, яке він зараз відчував.
— Це і є розслаблення духу, яке означає, що задумане виконано.
— Мабуть, так.
Тюдзаемон підняв люльку, що лежала тут же, й потихеньку затягся. Блакитнуватий димок ледь-ледь затуманив післяполуденне весняне повітря і зник у світлій тиші.
— Адже ми ніяк не гадали, що зможемо ще проводити такі мирні дні.
— Авжеж, мені й уві сні не снилося, що я зустріну ще один Новий рік.
— У мене весь час таке відчуття, ніби ми — справжні щасливці.
Обидва із вдоволеною усмішкою перезирнулись.
Якби в цю мить на сьодзі позаду Кураноске не з’явилася тінь людини, якби ця тінь не зникла, щойно тільки людина відсунула сьодзі, й замість неї в кімнаті не показалася громіздка постать Хаямі Тодзаемона, можливо, Кураноске продовжував би насолоджуватися приємним теплом весняного дня й відчуттям гордого вдоволення. Та зараз, сяючи широкою посмішкою й рум’янцем щік, до їхньої кімнати безцеремонно ввалився Тодзаемон. А втім, вони не звернули на нього особливої уваги.
— Там, унизу, здається, було весело?
Із цими словами Тюдзаемон знову затягся люлькою.
— Сьогодні черговий — Ден’емон, тому й розмов було багато. Катаока зараз також засів там.
Закашлявшись димом, Тюдзаемон сумно засміявся. Онодера Дзюнай, який увесь час щось писав, підвів голову, буцім про щось подумав, але зараз же знову опустив очі на папір і почав квапливо писати далі. Мабуть, він писав листа дружині в Кіото. Кураноске засміявся, морщачи кутики очей.
— Ну й що ж? Було що-небудь цікаве?
— Ні, як завжди — сама балаканина. Щоправда, коли Тікамацу розповів про Дзінґоро, навіть Ден’емон і той слухав зі слізьми на очах. Ну а крім цього?.. Втім, одне було цікаво. Відтоді як ми зарубали князя Кіра, по всьому Едо один за одним — випадки помсти.
— Хто б міг подумати!
Тюдзаемон спантеличено подивився на Тодзаемона. Той чомусь був дуже задоволений, що завів цю розмову.
— Нам розповіли про два-три такі випадки. Один дуже кумедний — той, що стався на вулиці Мінато-маті й Мінамі-Хаттьоборі. Господар тамтешньої рисової крамниці побився в лазні з майстром із сусідньої фарбувальні. Все вийшло буцім через те, що один бризнув на іншого окропом. Словом, через дрібницю. У відповідь майстер відлупцював господаря крамниці ряжкою. Тоді прикажчик господаря, затаївши злобу, дочекався темряви і, коли майстер вийшов на вулицю, встромив йому в плече мало не цілий багор. При цьому він заявив: «Це тобі за господаря!»
Свою розповідь Тодзаемон супроводжував жестами й реготав.
— Але ж це справжнє буйство!
— Так, майстер, здається, здорово постраждав. Але ось що дивно: там усі кругом говорять, що прикажчик учинив правильно. Крім того, такі випадки сталися в третьому кварталі тієї ж вулиці, у другому кварталі в Кодзі-маті й ще десь, словом, усюди. Подейкують, що це всі з нас беруть приклад. Чи не смішно?
Тодзаемон і Тюдзаемон подивились один на одного й засміялися. Звичайно, чути, яке враження справив на уми едосців подвиг їхньої помсти, хоча йшлось і про дрібниці, було приємно. Лише Кураноске, приклавши руку до лоба, з незадоволеним обличчям уперто мовчав. Розповідь Тодзаемона дивним чином затьмарила його відчуття вдоволеності. Це, певна річ, не значило, що він відчув відповідальність за наслідки, які спричинило вчинене ними. Те, що після здійсненого ними подвигу помсти в місті почалися такі акти кари, природно, його совість ніяк не зачіпало. І все ж таки він відчував, що в його душу, зігріту весняним теплом, проник холод.
По правді кажучи, він був трохи здивований тим, що вплив їхнього вчинку поширився так далеко. Ті випадки, з яких він іншим часом сам посміявся б разом із Тюдзаемоном і Тодзаемоном, тепер посіяли в його душі, наповненій відчуттям вдоволеності, зерна чогось неприємного. Це тому, що відчуття вдоволеності було приємним для нього, приємним настільки, що — при відчутній десь у глибині душі суперечності з логікою — воно якось стверджувало і сам його вчинок, і все те, що являло наслідок цього вчинку. Звичайно, тоді він зовсім не розмірковував так аналітично. Кураноске лише відчув у весняному повітрі струмінь холоду, й він був йому неприємний.
Одначе те, що впертий мовчун не засміявся, не привернуло особливої уваги тих двох. Скоріше інше: такий простий і добрий чоловік, як Тодзаемон, либонь, був навіть упевнений, що його розповіді цікаві для Кураноске так само, як вони цікаві для нього самого. Інакше він, звичайно, не вирушив би знову до нижньої кімнати, щоб запросити сюди Хоріуті Ден’емона — васала дому Хосокава, що був того дня черговим. Він же, навпаки, рішучий в усьому, сказав Тюдзаемону щось на кшталт: «Я покличу Ден’емона», тут же розсунув фусума й вирушив униз. І, продовжуючи всміхатися, повернувся, ведучи за собою грубуватого на вигляд Ден’емона.