— Те ж саме і з моїми картинами. Та якщо вже я вибрав це ремесло, то хотів би пройти весь шлях, до кінця.
— Отже, ухвалено: ми разом загинемо в бою.
Обидва голосно розсміялись, але в сміхові цьому бриніла тільки їм двом зрозуміла гіркота. В той же час ця гіркота дуже їх розхвилювала.
— І все-таки я заздрю вам, художникам. Ви, принаймні, позбавлені гонінь, а це вже велике благо. — Цього разу Бакін перевів розмову на іншу тему.
— Це вірно, але ж і вам, наскільки я розумію, не доводиться побоюватись за свої твори.
— Іще й як доводиться! — вигукнув Бакін і як один із прикладів мерзенності цензури розповів про те, як одного разу його змусили переробити цілий уривок з його твору тільки тому, що в ньому говорилося про якогось чиновника-лихваря. До цього Бакін додав таке зауваження:
— Чим дужче ці поліцейські наглядачі прискіпуються, тим виразніше вимальовується їхнє істинне лице. Цікаво, чи не правда? Позаяк вони самі ласі на підкуп, варто письменнику хоча б побіжно згадати про хабарництво, як вони вже незадоволені й велять йому переробити все заново. Або ж, позаяк вони самі схильні до грубих, ницих бажань, варто автору ледве торкнутися теми кохання, як його твір потрапляє до числа «розпусних». Вони уявляють себе куди більш моральними, ніж письменник. Збоку це бачиться смішним і жалюгідним, — як мавпа, споглядаючи в дзеркалі свою потворність, скалить зуби, так і вони скаженіють, коли їм трохи розкривають очі на власну підлість.
Гарячковість, яка прозвучала в цих словах Бакіна, мимоволі змусила Кадзана всміхнутися.
— Звісно, таке трапляється нерідко. Одначе, якщо навіть вас змушують усе переробляти заново, для вас це не безчестя. Хоч що б говорили поліцейські наглядачі, бездоганний твір так і залишається бездоганним.
— Так то воно так, але їхня сваволя часом переходить усякі межі. Одного разу я описав, як до в’язниці приносять одяг та їжу. І що ж? Усі ці п’ять чи шість рядків виявилися вилученими. — Сказавши це, Бакін подивився на Кадзана, і обидва всміхнулися.
— Мине п’ятдесят, ну сто років, і поліцейських наглядачів не буде, а ваш роман залишиться.
— Не знаю, як мій роман, а от поліцейські наглядачі, мені здається, ніколи не переведуться.
— І все ж я так не гадаю.
— Вірніше, я хотів сказати, що, коли навіть поліцейські наглядачі й щезнуть, подібні до них існуватимуть в усі часи. Помилково гадати, буцім спалення книг і страта освічених людей — діла давно минулих днів.
— Щось, я дивлюся, ви останнім часом налаштовані на сумний лад.
— Не я, а життя, в якому процвітають поліцейські наглядачі та до них подібні.
— У такому разі треба шукати розраду в роботі.
— Авжеж, очевидно, іншого вибору й немає.
— Якщо не брати до уваги загибелі в бою.
Цього разу жоден з них не засміявся. Не просто не засміявся: Бакін суворо поглянув на співбесідника. Жарт у вустах Кадзана прозвучав занадто серйозно.
— Молодим більш пасує думати про те, як вижити. Загинути завжди встигнемо, — промовив Бакін після паузи. Йому були добре відомі політичні погляди Кадзана, і зараз вони викликали в нього побоювання. Кадзан тільки всміхнувся у відповідь, як видно, не маючи наміру заперечувати.
Провівши Кадзана, Бакін попрямував до письмового столу. Він відчував необхідність продовжити роботу над рукописом; збудження, що лишилося після бесіди з другом, мало додати йому сили. У нього здавна існувала звичка — перш ніж писати далі, перечитати написане напередодні. От і тепер він не поспішаючи, уважно прочитав декілька сторінок, на яких увесь простір між вузькими рядками був помережаний поправками.
Написане не задовольнило його. Йому здалося, буцім у проміжках між знаками таїлося щось стороннє, зайве, і це руйнувало гармонію цілого. Спершу він відніс це враження на рахунок власної роздратованості. «Видно, в мене зараз просто не той настрій. Мабуть, ліпше не напишеш», — подумав Бакін і заходився знову перечитувати весь уривок, але й цього разу відчуття невдоволеності не зникло. Навпаки, Бакіна раптом охопило сум’яття, таке не властиве літнім людям.
«Ну ж бо, а що там було раніше?» Він пробіг очима попередній шматок — суцільна плутанина, необроблені фрази, абияк зв’язані між собою. Бакін узявся перечитувати написане ще і ще раніше. В міру читання перед його поглядом розгорталися тільки невміло зчленовані епізоди й хаотично нагромаджені речення. То були пейзажні замальовки, що не викликали ніяких зорових образів. То були захоплення, що не передавали істинного хвилювання. То були суперечки, не підпорядковані логіці міркування. Все, що він писав протягом стількох днів, тепер видалося йому нікчемним пустослів’ям. Серце його охопила невимовна мука.