Саме тієї миті тайко і промовив: «Уперше чую цю пісню у виконанні китайця». Тут я мимоволі зустрівся очима з жінкою, що з усмішкою слухала, як мугикає свою пісню чистильник вух, і відчув сором. Тоді мені здавалося, що це був сором перед жінкою, та пізніше я зрозумів, що жінка тут ні до чого, що насправді мені соромно перед рештою присутніх. А втім, і це не зовсім вірно. То був сором, що його в таких випадках людина відчуває перед усіма присутніми (в даному разі до їх числа входила й жінка). Але, незважаючи на пекуче відчуття сорому, я, хоч як це дивно, зробився ще більш зухвалим, іще більш нетерплячим.
Загостривши гранично своє сприйняття, я, подібно до людини, що вгадує аромати, «оцінював» цю жінку. Так у мене бувало майже з усіма жінками, і я, мабуть, уже розповідав тобі про це. Ось і тепер я насолоджувався шкірою спітнілого обличчя, запахом, який віяв од цієї шкіри. Насолоджувався блиском очей, які передавали водночас хвилювання і пристрасть. Насолоджувався тінню, що її тріпотливі вії відкидали на розпашілі щоки. Насолоджувався гнучким, вологим сплетенням пальців рук, складених на колінах. Зрештою, я насолоджувався пружною округлістю повних стегон. Та що там, усього й не перекажеш. Словом, я сповна насолодився цією жінкою. Можу сміливо сказати, що сповна. Там, де мені бракувало відчуттів, на поміч приходила уява. Або ж уява доповнювала мої безпосередні відчуття. Всі мої чуття: зір, слух, нюх і дотик — наповнила радістю ця жінка. Точніше кажучи — вона наповнила радістю все моє єство…
Раптом почувся її голос: «Дивися, не залиш чого-небудь у човні». В цю мить я побачив те, чого раніше мій погляд не торкався: я побачив тонку шию жінки. Що й казати, кокетливий, з приємною вимовою голос її та шия, вкрита нерівним шаром білила, пройняли мене трепетом. Але ще більше схвилював мене рух її колін, коли вона повернулася в бік прикажчика. Цей рух одразу ж передався моїм колінам. Я вже говорив тобі, що з самісінького початку відчував її коліна. Але в ту мить я зазнав чогось більшого: я відчув її коліна повністю, з усіма м’язами і суглобами, так, якби провів язиком по м’якоті й кісточках мандарина. Словом, для мене більше не існувало чорного шовкового косоде. Гадаю, ти мене зрозумієш, коли почуєш розповідь про останню подію того дня.
Нарешті човен підійшов до пристані. Тільки-но його ніс порівнявся з причалом, чистильник вух першим вискочив на берег. Тієї ж самої миті я прикинувся, що втратив рівновагу (а оскільки так було, коли я сідав у човен, усе це, як я припускав, мало цілком правдоподібний вигляд), і, похитнувшись, ухопився за руку жінки. Не встиг я пробурмотіти вибачення, як до мене підскочили тайко. Як ти гадаєш, що я відчував тоді? Я очікував, що дотик до її руки обдарує мене новими переживаннями, завершить собою все те, що я досі зазнав. Та ба! — очікування мої не справдилися. Звичайно, я відчув її гладеньку, прохолодну шкіру й енергійний, хоча й не різкий опір її мускулів. Але все це було тільки повторенням звіданого. А коли збудження повторюється, воно втрачає свою силу. Тим паче коли очікування такі великі. Мені раптом зробилося тоскно, і я відчув бажання потихеньку вивільнити свою руку. Якби я не встиг іще повністю насолодитися цією жінкою, моє розчарування важко було б зрозуміти. Я ж до кінця пізнав цю жінку. Принаймні інакше цього не поясниш.
Ми прийдемо до такого ж висновку, якщо поглянемо на події того дня ще з одного боку. Порівняймо тайю, з якою я зблизився напередодні, з цією жінкою. З тією ми провели цілу ніч без сну, з цією — лише недовго перебували в одному човні. Та в моєму почутті до цієї та до іншої не було ані найменшої відмінності. Я навіть не знаю, яка з них мене більше втішила. А значить, моя любов (якщо вважати, що така існує взагалі) була зовсім однакова в обох випадках. У мене було таке відчуття, буцім правим вухом я чую звуки сямісена в едоському кварталі кохання, а лівим — плескіт води в ріці Суміді, причому обидві мелодії підпорядковані якомусь єдиному ритму.
Те, що сталося зі мною того дня, було для мене одкровенням. Але ж ніщо так не засмучує людину, як одкровення. Я дививсь, як ця жінка із синюватими слідами вищипаних брів плавним, скрадливим кроком іде у вечірні сутінки, й на душі в мене була невимовна туга. Звісно, то була не любовна туга. Просто я зрозумів, що й вона відчуває щось подібне до цього. Про це можна було здогадатися хоча б із того, як застигла нерухомо її рука, якої я торкнувся…