Кінь із Хе Сяоером, який стогнав од болю, шалено скакав полями гаоляну. Гаолян ріс густо, і полям його, здавалося, немає краю. Голоси людей, кінське іржання, брязкіт шабель — усе вже затихло. Осіннє сонце в Ляодуні сяяло так само, як у Японії.
Хе Сяоер, як це вже згадувалося, похитувався на спині коня та стогнав од болю. Але звук, який пробивався крізь зціплені зуби, був не просто криком болю. В ньому відбивалося більш складне відчуття: Хе Сяоер страждав не тільки від фізичної муки. Він плакав од душевної муки — від запаморочливого потрясіння, в основі якого лежав страх смерті.
Йому було нестерпно гірко розставатися з цим світом. Крім того, він відчував злобу до всіх людей і подій, які розлучали його з цим світом. Крім того, він обурювався на себе самого, вимушеного розстатися з цим світом. Крім того… Всі ці різноманітні почуття, набігаючи одне на одне, виникали одне за одним, безкінечно мучили його. І в міру того як набігали ці почуття, він намагався то крикнути: «Помираю, помираю!», то вимовити ім’я батька чи матері, то вилаяти японських солдатів. Та, на лихо, звуки, що зривалися в нього з язика, негайно перетворювалися на безтямні хрипкі стогони — настільки поранений ослабнув.
«Немає людини нещасливішої за мене! Таким молодим піти на війну та бути вбитим, як собака. Передусім ненавиджу японця, що мене вбив. Потім ненавиджу начальника взводу, що послав мене в розвідку. Нарешті, ненавиджу і Японію, і Китай, які затіяли цю війну. Ні, ненавиджу не лише їх. Усі, хто хоч трохи причетний до подій, які зробили з мене солдата, усі вони для мене однаково що вороги. Через них, через усіх цих людей я от-от піду зі світу, в якому мені стільки ще хотілося зробити. І я, хто дозволив цим людям і цим подіям зробити зі мною те, що вони зробили, — який же я дурень!»
Ось що висловлювали стогони Хе Сяоера, поки він, учепившись у шию коня, мчав усе далі й далі полями гаоляну. Час від часу то там, то сям спурхували виводки переляканих перепелів, але кінь, ясна річ, не звертав на них ніякої уваги. Він скакав із клаптями піни на губах, не дбаючи про те, що вершник ледве тримається на його спині.
Тому, якби дозволила доля, Хе Сяоер, безугавно стогнучи та скаржачись небу на своє нещастя, трясся б у сідлі цілий день, поки мідно-червоне сонце схилилося б до обрію. Одначе рівнина поступово переходила в пологий схил, і коли на шляху заблищала каламутна річечка, що протікала між двома стінами гаоляну, доля постала біля берега у вигляді декількох плакучих верб, на низькі віти яких нападало опале листя. Тільки-но кінь Хе Сяоера почав продиратися між деревами, густе віття вчепилось у вершника і скинуло його у м’яку грязюку біля самої води.
У мить падіння Хе Сяоеру чомусь привиділось у небі палаюче жовте полум’я. Таке ж яскраво-жовте полум’я, яке він у дитинстві бачив удома, під великим казаном на кухні. «А вогонь палає!» — подумав він і відразу ж знепритомнів.
Чи зовсім знепритомнів Хе Сяоер, упавши з коня? Дійсно, біль од рани раптом майже ущух. Одначе, лежачи на безлюдному березі, замазаний кров’ю і землею, він усвідомлював, що дивиться у високе синє небо, яке гладить листя плакучих верб. Це небо було глибше й синіше, ніж будь-яке інше небо, яке він бачив досі. Наче знизу дивишся у величезну перевернуту темно-синю чашу. І на дні цієї чаші звідкілясь з’являлися хмаринки, схожі на згустки піни, і знову кудись тихо зникали. Можна було подумати, що їх усі знову і знову стирає ворухке листя плакучих верб.
Значить, Хе Сяоер не зовсім знепритомнів? Одначе між його очима й синім небом, як тіні, проносилися різноманітні речі, яких там насправді не було. Передусім з’явилася бруднувата спідниця матері. Скільки разів дитиною він у радості й горі чіплявся за цю спідницю! Але тепер, ледве він простягнув до неї руку, вона зникла в нього з очей. Зникаючи, вона зробилася тонкою, ніби газ, і крізь неї, мов крізь слюду, просвічували клубки хмар.
Потім плавно пропливли широкі кунжутні поля, що тяглися за будинком, де він народився. Кунжутні поля в розпалі літа, поля зі смутними квітами, розкритими, буцім в очікуванні сутінків. Хе Сяоер шукав поглядом серед цих полів себе та своїх братів. Але на полях не видно було ні душі. Слабке сонячне світло осяяло тільки мовчазно застиглі бліді квіти й листя. Вони пропливали навскіс повітрям і зникали, немовби їх кудись потягли.
Потім у повітрі з’явилося щось дивне, щось в’юнке. Придивившись, він зрозумів, що це великий «драконів ліхтар», з яким ходять вулицями в ніч на п’ятнадцяте січня. Завдовжки він був, мабуть, близько п’яти-шести кен. Бамбуковий кістяк було обгорнено папером, яскраво розмальованим синьою та червоною фарбами. За формою ліхтар нічим не відрізнявся від дракона, як їх малюють на картинках. Із запаленою, незважаючи на яскравий день, свічкою всередині, він тьмяно маячив у синьому небі. Крім того, — дивна річ! — цей ліхтар здавався живим драконом і дійсно ворушив довгими вусами… Поки Хе Сяоер розглядав його, дракон повільно відпливав з очей і відразу зник.