Цей Кандата був страшним розбійником. Він учинив багато злочинів: убивав, грабував, підпалював, але все-таки й у нього на рахунку знайшлася одна добра справа.
Якось ішов він крізь хащі й раптом побачив: біжить біля самісінької стежки крихітний павучок. Кандата заніс було ногу, щоб розчавити його, але тут сказав собі: «Ні, він хоч і маленький, а, що не кажи, живе створіння. Шкода вбивати його даремно».
І пожалів павучка.
Споглядаючи картину підземного царства, Будда пригадав, що розбійник Кандата подарував одного разу життя павучкові, й захотів він, якщо можливо, спасти грішника з безодні пекла в нагороду за одну лише цю добру справу. Тут, на щастя, на очі Будді потрапив райський павучок. Він підвісив прекрасну срібну нитку до зеленого, як нефрит, листка лотоса.
Будда обережно взяв у руку найтоншу павутинку й опустив її кінець у воду між перлинно-білими лотосами. Павутинка спускалася просто вниз, аж поки досягла найвіддаленіших глибин підземного царства.
Там, на дні пекла, Кандата разом з іншими грішниками терпів люті муки в Озері крові, то виринаючи, то занурюючись у безодню.
Повсюди, куди тільки оком кинь, панувала непроглядна темрява. Лише зрідка іноді чулися глухі зітхання грішників.
Злочинні душі, кинуті після багатьох мук у самісінькі глибини підземного царства, не знаходили сили стогнати і плакати.
Ось чому навіть великий розбійник Кандата, захлинаючись кров’ю в Озері крові, тільки беззвучно корчився, мов здихаюча жаба.
Але раптом Кандата підвів голову й почав углядатися в темряву, що нависла над Озером крові. Із цієї пустельної імли, з далекого-далекого неба, прямо до нього, поблискуючи тонким промінцем, плавно спускалася срібна павутинка, мовби побоюючись, як би її не примітили інші грішники.
Кандата від радості заплескав у долоні. Треба тільки вчепитися за цю павутинку й полізти по ній, піднімаючись усе вище й вище. Тоді вже, зрозуміла річ, вислизнеш із підземного царства.
А якщо пощастить, то, чого доброго, і до раю потрапиш. І не поженуть тебе більше на вершину Голкової гори, не кинуть знову в Озеро крові.
Підбадьорений цією надією, Кандата міцно вхопився за павутинку обома руками й почав щосили дертися нагору.
Само собою зрозуміло, для досвідченого злодія це було справою звичною.
Але від підземного царства до райської обителі багато десятків тисяч рі. Хоч як він старався, нелегко йому було дістатися верховин. Ліз, ліз Кандата вгору, і зрештою навіть його, такого силача, здолала втома. Не зміг він без перепочинку добутися до самого неба.
Нічого не вдієш, довелося дати собі відпочинок. Ось зупинився він на півдорозі, висить на павутинці, перепочиває й раптом поглянув униз, у глибоку прірву.
Недаремно так уперто піднімався Кандата вгору по цій тонкій павутинці. Озеро крові, де він щойно терпів люті муки, зникло в непроглядній темряві. А вершина страшної Голкової гори, що невиразно поблискувала в мороці пекельної безодні, вже в нього під ногами. Якщо він і далі буде так проворно дертися, що ж, мабуть, йому і справді вдасться накивати п’ятами із підземного царства.
Міцно чіпляючись за павутинку, Кандата відчув уперше за багато років, як до нього знову повернувся людський голос, і він з реготом крикнув:
— Урятований! Урятований!
Але тут же раптом помітив, що й інші грішники без ліку й числа обліпили павутинку і, як вервечка мурашок, повзуть услід за ним усе вище й вище.
Споглядаючи це видовище, Кандата з переляку деякий час тільки й міг лупати очима, дурнувато роззявивши рот.
Ця тоненька павутинка і його ж бо ледве витримувала, де їй витримати таку силу-силенну людей!
Якщо павутинка лопне, тоді він і сам, — подумати тільки, він сам! — уже забравшись так високо, полетить догори ногами в пекло. Прощавай, надіє на порятунок!
А поки він говорив це подумки, грішники цілими роями виповзали з темних глибин Озера крові. Сотні, тисячі грішників, розтягнувшись довгим ланцюжком, квапливо лізли вгору по сяючій, як тонкий промінь, павутинці. Треба негайно щось робити, або павутинка неодмінно порветься й він полетить у безодню.
І Кандата заволав на весь голос:
— Гей ви, грішники! Це моя павутинка! Хто вам дозволив підніматися по ній? Нумо, хутко злізайте. Злізайте вниз!
Але що сталося в ту ж мить!
Павутинка, досі ціла й неушкоджена, з тріском лопнула саме там, де за неї чіплявся Кандата.
Не встиг він і охнути, як, вертячись дзиґою, зі свистом розрізаючи повітря, полетів догори ногами все нижче й нижче, в самісіньку глибину непроглядної темряви.