Але найжахливіше — це карета, що падає зверху, зісковзнувши до середини ніж-дерева, яке стирчить, мов ікло хижої тварини. За бамбуковим запиналом, одхиленим поривами вітру підземного царства, жінка, так пишно вбрана, що її можна прийняти за фрейліну або статс-даму, з чорним волоссям, яке розвівається в огні, б’ється в муках, одкинувши назад білу шию, і чи згадати цю жінку, чи згадати палаючу карету — все, все так і викликає перед очима муки вогняного пекла. Здається, буцім жах усієї картини зосередився в цій одній постаті. Це таке нелюдське мистецтво, що, коли дивишся на картину, у вухах сам собою лунає страшний крик.
Ага, ось яка це річ, і для того, щоб її було написано, і сталося те страшне діло. Адже інакше навіть сам Йосіхіде — як міг би він так живо намалювати муки підземного царства? За те, що він створив цю картину, йому довелося зазнати таких страждань, що саме життя йому обридло. Можна сказати, це пекло на картині — те саме пекло, куди належало потрапити й самому Йосіхіде, першому художнику своєї країни.
Можливо, поспішаючи повідати вам про цю дивовижну ширму з муками пекла, я забігла наперед. Ну, тепер продовжуватиму по порядку й перейду до Йосіхіде в ту пору, як він дістав од його ясновельможності наказ написати картину мук пекла.
Місяців п’ять-шість Йосіхіде зовсім не показувався в палаці й займався тільки своєю картиною. Дивна річ, варто було йому сказати собі: «Ну, беруся за роботу!» — як він, такий чадолюбний батько, забував навіть рідну доньку. Той учень, про якого я нещодавно згадувала, розповідав мені, що, коли Йосіхіде брався це робити, в нього мовби лисиця вселялась. І справді, в той час пройшла чутка, буцім Йосіхіде здобув собі ім’я в живопису тому, що дав обітницю богу щастя. На підтвердження дехто говорив, що треба тільки нишком підглянути, як Йосіхіде працює, й тоді неодмінно побачиш, як навколо нього — і спереду, і ззаду, і з усіх боків — в’ються привиди-лисиці. Правда те, що, взявши в руки пензля, він забував про все на світі, крім своєї картини. І вдень і вночі сидів він, зачинившись, і рідко виходив на денне світло. А коли писав ширму з муками пекла, то зробився зовсім як одержимий.
Мало того, що в себе в кімнаті, де і вдень були спущені фіранки, він при світлі лампад таємними способами розтирав фарби або, нарядивши учнів у суйкан або кариґіну, ретельно змальовував кожного окремо. Від таких дивацтв він не утримувався ніколи, навіть іще до того, як почав писати ширми з муками пекла, під час будь-якої роботи. Коли він писав у храмі Рюґайдзі картину «Круговорот життя і смерті», то спокійно присідав перед трупами, що валялися на дорозі, від яких звичайна людина навмисно відвертається, і точнісінько змальовував напіврозкладені руки, ноги та обличчя. Яким чином находило таке на нього — це, мабуть, не всякий зрозуміє. Розповідати докладно зараз не вистачить часу, але якщо повідати вам найголовніше, то ось як це було.
Одного разу, коли один із учнів Йосіхіде (той самий, про якого я вже говорила) розтирав фарби, майстер підійшов раптом і сказав йому:
— Я хочу трохи поспати. Тільки останнім часом я все бачу погані сни.
У цьому не було нічого особливого, й учень, не кидаючи роботи, коротко сказав:
— Гаразд.
Одначе Йосіхіде — що б ви думали! — з надзвичайно сумним виглядом збентежено попросив:
— Чи не посидиш ти біля мене, поки я спатиму?
Учневі здалося дивним, що майстер бере так близько до серця якісь сни, та прохання не було обтяжливим, і він погодився. Тоді майстер знову стривожено і якось зніяковіло вів далі:
— Тоді йди до задньої кімнати. А якщо прийдуть інші учні, то нехай не заходять до мене.
Це була та кімната, де він писав картини, і там при засунутих, як уночі, дверях у тьмяному світлі лампад стояла ширма з картиною, поки що накиданою тільки тушшю. Та ось, коли вони прийшли туди, Йосіхіде підклав під голову лікоть і міцно заснув, буцімто зовсім знесилівши від утоми. Та не минуло й півгодини, як до слуху учня, що сидів біля нього, почали долинати якісь незрозумілі, ледве чутні стогони.
Стогони гучнішали й поступово перейшли в уривчасту мову, — здавалося, буцім потопаючий стогне й скрикує, захлинаючись у воді.
— Що ти говориш: «Приходь до мене?» Куди приходити? — «Приходь у пекло. Приходь у вогняне пекло!» — Хто ти? Хто ти, співбесіднику мій? Хто ти? — «Як ти гадаєш, хто?»
Учень мимоволі перестав розтирати фарби і крадькома боязко поглянув на майстра: зморшкувате лице старого зблідло, на ньому великими краплями виступив піт, рот з рідкими зубами й пересохлими губами був широко розкритий, начеб він задихався. А в роті щось ворушилося швидко-швидко, немов смикали за нитку, — так, так, це був його язик. Уривчасті слова зривалися з цього язика.